«У 2014-му я загубила відчуття дому»: чемпіонка світу з Донеччини про те, як тричі зустріла війну, переломні моменти життя та мотивацію до спорту

Масові заворушення на Донеччині поступово розпочиналися ще з 2013 року.

«Тоді чоловік пішов зі служби, й ми прийняли рішення виїхати, але і гадки не мали, що додому більше ніколи не повернемося», — каже Кристина.

Жінка із сином та неповнолітньою сестрою спочатку виїхали до Бердянська. Звідти згодом переїхали у Щурове, що на Донеччині.

«Там у наших друзів була база відпочинку, і вони гостинно нас прийняли, — розповідає жінка. — Жили до пізньої осені 2014-го. До останнього сподівалися, що повернемося додому. Однак час йшов, і дитині треба було йти вже до школи. Я прийняла рішення десь в кінці серпня з'їздити додому, адже сину не було навіть в чому йти на навчання».

Жінка пригадує, що було дуже страшно їхати в Донецьк. Вже тоді траплялися страшні випадки, коли родичі посадових осіб потрапляли на так званий «підвал», й за них потім вимагали викуп.

«Дякувати Богу, я з'їздила нормально. Однак вже тоді відчула, що навіть повітря в місті було вже не те. Здавалося, що я приїхала не до себе додому. Це був вже не наш Донецьк, не такий — пустий», — зазначає Кристина.

Попри це життя жінки та її родини продовжувалося. Син у 2014 році пішов до школи у Красний Лиман. Це була перша й далеко не остання школа, яку йому довелося змінити.

«Згодом ми вирішили виїхати зі Щурового, бо залишатися більше не могли через відсутність опалення. Ті будиночки не були підлаштовані під зимовий період, — каже Кристина. — Пізніше мій чоловік вийшов на роботу в Маріуполі, адже фіскальна служба переїхала туди. Моє ж підприємство та відділ почали базуватися у Краматорську, куди ми й переїхали із сином. Наша родина розділилася — таким чином прожили півтора року. Там була ще одна школа, яку змінила моя дитина».

Кристина зауважує, що всі ці переїзди й нові знайомства сильно впливали на сина. Йому було важко, й іноді він відмовлявся навчатися в класі.

«Казав, що поїде додому в Донецьк навчатися в школі зі своїми друзями. У нього був стрес, — каже Кристина. — Однак важко було і дітям, і дорослим. Коли ми з друзями жили на базі, помітила, що чоловіки більше переживали за події, що трапилися. Це зрозуміло, бо вони відповідають за свою родину, а що робити — не знали й не розуміли. В них була депресія. Я трималася довше, ніж інші: чи то не розуміла всього, чи то по роках ще була молода. Це наздогнало мене вже потім, коли всі вже налаштувалися».

У Краматорську життя Кристини дещо налагодилося, однак морально все ще було важко — її сім'я жила окремо й дуже далеко одне від одного.

«Згодом чоловіка перевели у Кіровоград (нинішній Кропивницький) по роботі, й ми також з сином переїхали до нього. Для дитини це була вже 4 школа, — додає жінка. — Було дуже важко знову прилаштовуватися на новому місці. Син боявся, а я переймалася, як його будуть сприймати у центральній частині України, бо ми з Донецька. Були випадки, коли нам били та дряпали машини, й до нас відчували недовіру. Всі казали: „Тільки не донецькі й не луганські“. Але, на щастя, все налагодилося, і саме в Кіровограді він знайшов справжніх друзів, а потім — своє перше кохання».

На фоні всіх подій, переїздів, розлучень з родиною в Кристини зародилася спортивна кар'єра. Саме у Краматорську жінка вперше виступила на змаганнях з бодибілдингу.

«Пам'ятаю, як всі були пригнічені — ніби живі померлі. Одного дня я взяла себе в руки, й ми всім робочим колективом почали займатися спортом, — розповідає Кристина. — Хлопці ходили у тренажерний зал, а дівчата — на групові зайняття. Згодом мені запропонували перейти до тренажерного залу, але я була й так маленька та худенька, тому одразу не погоджувалася. Потім все ж таки пішла й декілька місяців тренувалася».

Одного дня Кристині зателефонував чоловік й повідомив, що у Краматорську проходитимуть змагання з бодибілдингу. А оскільки дружина ходить до тренажерного залу, він вирішив запитати, чи буде вона брати участь.

«Це було сказано із сарказмом, на що я відповіла: „Чом би й ні, може і буду“, а він: „Ні, не будеш — там треба себе показувати на сцені у купальнику, а ти сором’язлива. Ніколи не повірю ніколи, що ти зможеш“. На ці слова я твердо відповіла: „Зможу“, — додає жінка. — У нас був спір, і я таки пішла на ці змагання. Тоді зайняла третє місце: для мене це стало поштовхом та мотивацією. Вирішила для себе й поставила за мету наступного разу взяти участь в офіційних змаганнях федерації, тобто за всіма правилами».

Як відомо, у кожній області є своя обласна федерація, що входить до складу федерацій з бодибілдингу України. Оскільки Кристина переїхала до тодішнього Кіровограда, саме там зареєструвалася у місцевій федерації. Вже восени 2016 року вона виступила перший раз офіційно на змаганнях.

«Це було три змагання, і на третьому в Кременчуці я зайняла перше місце — золоту медаль, — каже Кристина. —  Тоді я поставила собі мету, що хочу бути чемпіонкою Європи. Хочу стояти на сцені під гімн України й отримати медаль, представляючи свою країну».

Навесні 2017-го Кристина пройшла декілька змагань по Україні. Потім був кубок Києва, де вона пройшла відбір на Чемпіонат Європи.

«Вже через місяць отримала золоту медаль, стоячи на сцені під гімн України. Це була знакова перемога, оскільки я виборола золоту медаль саме в росіянки. Емоції переповнювали — ось до чого довів мене спір з чоловіком», — жартує Кристина.

Згодом жінка перевелася до Донецької федерації. Тоді ж спортсменка поїхала на чемпіонат світу у Францію.

«Це було спонтанне рішення. До минулого чемпіонату готувалася 8 місяців, а до цього — 8 тижнів. Однак спробувала й стала віцечемпіонкою світу. Тоді я сказала, що повернуся на наступний рік за своєю золотою медаллю, — каже Кристина. — До наступного чемпіонату готувалася майже 8 місяців й таки стала чемпіонкою світу 2018 року. Разом із цим мені надали звання майстра спорту міжнародного класу».

Життя Кристини після переломних моментів налагоджувалося й вирувало. Вона досягала значущих успіхів у спорті й паралельно працювала за професією.

Однак в кінці 2017 року здійснила черговий переїзд. Цього разу до Києва, де і залишається по сьогоднішній день.

«Сину довелося ще раз змінити школу. Хоча він цього дуже не хотів, бо вже був дорослим одинадцятикласником, — каже жінка. — У Києві в нього була вже п’ята нова школа. Але все було добре, адже багато дітей у школі навчалися з Донецька. Саме там він зустрівся зі своєю однокласницею, з якою навчався в Донецьку та навіть ходив в один дитячий садок».

Кристина із сином вкотре освоювали нове місце й продовжували будувати плани на майбутнє.

«Ми думали, що це все — і більше нікуди переїжджати не доведеться, життя розвивалося. Тільки в Києві відчули, що знайшли дім, адже після майже 8 років переїздів з місця на місце були морально виснажені. В кожному новому місті доводилося налаштовуватися заново, — додає жінка. — Тут у Києві син закінчив 11 клас і вступив до університету імені Тараса Шевченка. Під час його першого курсу знову почалася війна, і йому черговий раз довелося переїжджати. Зараз він навчається в Словаччині».

Після повномасштабного вторгнення Кристина вже нікуди не виїжджала. Вона твердо вирішила, що залишиться у місті до останнього.

«Тоді у мене всі роз'їхалися: друзі й знайомі, а я залишилася тут одна. Однак не хочу ніде жити — буду тут, в Україні, вдома, — каже Кристина. — Але нині дещо важко жити, адже через повномасштабне вторгнення мою родину сильно розкидало. Мама залишилася на окупованій території, дитина — за кордоном, а я тут».

Третя зустріч із війною для Кристини пройшла без особливої паніки. Єдине за що вона хвилювалася — за сина.

«Паніки у мене не було: мені всі говорили, що це ж у тебе не вперше, ти вже навчена. Але так сталося, що вторгнення збіглося із ковідом, я протягом 6 тижнів хворіла на пневмонію і була настільки виснажена, що навіть нервувати не могла, — каже жінка. — Коли рано-вранці почула перші вибухи, навіть очі не відкрила. В голові була думка: „Що робити?“. Раптом залітає син і каже: „Мамо, війна почалася“, а я навіть очі не відкриваю і кажу: „Йди спати“. Після цього почала вибудовувати план дій».

26-го лютого Кристина домовилася з батьком сина, аби він вивіз дітей до безпечніших територій. Невдовзі чоловік відвіз сина, його дівчину та однокласницю на кордон із Польщею.

«На іншій стороні їх зустріла бабуся цієї дівчини й забрала до Чехії. Тоді мені стало спокійніше», — каже Кристина.

Хоч події повномасштабного вторгнення не дали Кристині паніки, це все вплинуло на неї морально. Вона, як і кожен українець, пережила гнів, сум, сльози — майже всі дні пролітали у новинах.

«Було важко, але вагомо нинішня війна особливо не вплинула на мої цінності й погляди. Я змінила їх ще раніше, — каже Кристина. — Переосмислила життя ще у 2014-му, коли мені було 30. З того часу кажу, що я до 30 й після — це дві різні людини. Разом з цим дуже вдячна за чітку й сформовану позицію своєму чоловіку. Він із самого початку, коли ще відбувався Майдан, був обурений цими подіями. Тоді чоловік із друзями ходив на мітинги в Донецьку, а їх розганяли тітушки. Він був дуже злий, в нас навіть не було жодних вагань, залишатися вдома чи ні. Ми одразу зрозуміли, що жити там не будемо».

Однак Кристина зізнається, що до 2014 року ніколи не замислювалася над глобальними проблемами, які стосувалися країни.

«Ми мали якісь свої побутові проблеми, але з того часу все змінилося — я стала глибше дивитися на все, — каже жінка. — Почала заглиблюватися у новини, думати, аналізувати, не стояти осторонь, а зараз тим паче. Це стосується кожного: не можна просто відсидітися десь, і все якось пройде само по собі. Дуже шкода, що у 2014 році було мало свідомих людей, які б до кінця відстоювали й боролися за своє. Всі сподівалися, що цього не буде. Навіть мій чоловік казав, що ми повернемося додому через два-три місяці, а я не вірила, що це закінчиться».

Разом з цим Кристина зазначає, що війна змінила її почуття дому. Вона стверджує, що з 2014-го в неї його більше немає.

«У мене загубилося відчуття дому, бо навіть коли їздила в Донецьк за речами, вже знала, що це не мій дім, а нового у мене нема, — каже жінка. — З того часу навчилася не прив’язуватися ні до чого: ні до місця, ні до матеріального. Але, все ж таки сподіваюся, що це наш останній затяжний ривок, після якого маємо надію отримати стабільне життя. Бо коли це починалося у 2014-му, мені було 30, а зараз мені 40, і вже хочеться якогось спокою».

Війна у 2014-му стала для Кристини не тільки переломним моментом, а й поштовхом до спорту. Саме тоді від навколишніх страшних подій її врятував спорт.

«У мирному житті я не наважилася б на таке. Навряд чи, залишаючись в Донецьку, стала б чемпіонкою світу, — каже Кристина. — Тоді спорт мене дуже врятував: надав дисципліни й більше впевненості. Найголовнішою місією було відволіктися від тієї депресії. Спорт був як ліки для мене».

У 2022 році повномасштабне вторгнення дало новий поштовх Кристині до мистецтва. Жінка ще з дитинства полюбляла малювати, однак доля з цим не зав’язалася — вона обрала іншу професію.

«Початок мого творчого шляху збігся з початком війни, коли мистецтво портрета вугіллям стало не лише творчим виразом, а й способом передати емоції у складні часи. Все життя я надихалася роботами художників, саме портретами, — каже Кристина. — Одного дня взяла маленький папір для нотаток і спробувала намалювати портрет: наче б то щось вийшло. Потім купила папір й олівці та почала малювати. З кожним разом виходило все гарніше — малювала щодня. Натхнення зазвичай проходило вночі, однак з паузами, бо було таке що пів року не брала до рук олівець через брак натхнення. Я малюю без жодної техніки, через відчуття».

Перед Новим роком знайомі поставили Кристину перед фактом, що в неї буде особиста виставка робіт. Сама вона на цей крок довго не наважувалася.

«Вони привели мене в театр оперети, у них там є арт фоє — невеличкий простір. Ми домовились про організацію, й люди побачили 10 моїх робіт. Спочатку дуже вагалася, але мої друзі додали впевненості це зробити, — розповідає жінка. — Мені дуже приємно, що мої роботи відгукуються людям. Намагаюся у кожній із них відшукати цікаві обличчя й передавати саме емоції. В цей раз малювання, якоюсь мірою, теж мене відволікає від поганих подій».

Нині Кристина працює, творчо розвивається й мріє про перемогу та повернення всіх окупованих територій. Однак з переїздом в рідний Донецьк жінка вагається.

«Я дуже мрію, щоб окупована територія повернулася, і Донецьк в тому числі. Але не знаю, чи хотіла б повернутися додому, — додає Кристина. — Там у мене залишилося житло, наче є куди повертатися, але атмосферу творить не місто, а люди. В Донецьку у мене нікого не залишилося, всі близькі по духу друзі виїхали. За 10 років там уже зовсім інші люди, й ти не знаєш, як будеш себе почувати. Там немає тих однодумців, однак вірю, що там лишилися люди, які все ще чекають Україну».