Забита гуманітаркою квартира, доверху напаковані крупами ящики та сотні банок із тушонками та згущенкою. Це — реалії ще лютневого та березневого Бахмута, який волонтери «забили» пакунками з гуманітарними вантажами для всіх, хто був готовий прийти отримати своє.
Працівники ДСНС роздають воду в рамках своєї гуманітарної місії у Бахмуті. Фото: Данило Павлов
Леонід, бахмутчанин, евакуювався з Бахмуту ще наприкінці березня. Чоловік зізнається журналістам «Вчасно», що через тривале зволікання довелося неабияк ризикувати, адже виїжджав уже коли місто закрили на в'їзд навіть для волонтерів — тож через це довелося пішки йти у Часів Яр, ризикуючи кожну хвилину загинути під черговим снарядом, яким орки щедро «всипають» не лише місто, а й околиці.
«До 16 лютого я жив у квартирі на вулиці Садовій (у центрі Бахмута). За увесь час жодного разу в підвал не спускався. Зате мої сусіди — бабусі - у підвалі спали ще влітку. Я з них ще сміявся, що ночують вони у підвалі, а вдень виходять жити у своїх квартирах. Ніби чекають, що бомбитимуть саме уночі. І от вони трохи пожили-пожили так, а потім вирішили: і справді, чого це вони ховаються лише вночі? І перестали спускатися в підвал зовсім», — пригадує чоловік.
Однак такою ситуація була лише до грудня, під час якого на бахмутському напрямку розпочалися вже серйозніші бої. Щодня в місто кілька разів «прилітало», а з Нового року місто почало нагадувати пекло — і звуками, і прильотами, й постійно горілими будинками. Нерідко ж навіть поблизу будинків можна було побачити мертвих людей, а подекуди й понівечені чи розірвані тіла. Тож пережите в останні кілька місяців чоловік називає просто — «пекло».
«Взимку вже стало нестерпно жити, бо взагалі не було перепочинку від бомб. Постійно „бух, бух, бух“, щось вибухає. 13 лютого, пам’ятаю, по місту пішла мова, що Україна „зливає“ Бахмут, бо люди перестали бачити на вулицях військових. Потроху в місті візуально ставало менше техніки, воїнів. Ми ж не розуміли, що відбувається, зв’язку теж немає. Які новини взагалі? А вже з 16 лютого по 17 березня я жив з братом уже у підвалі, бо у себе у квартирі не можна було лишатися. З будинку лишилися тільки ми — всі інші виїхали. Ну, а хто не виїхав, то…» — мовчки знизує плечима Леонід.
Вже після 18 березня, коли по центру міста, за словами чоловіка, нескінченним потоком полетіли шалені «гради», вони з братом вирішили, що це все вже надто небезпечно, тож і вирішили їхати. Але зволікання мало свою ціну — і оскільки з закритого міста їх уже не могли вивезти, відстань у кілометри довелося долати самостійно. Весь цей час, пригадує, над ними щось пролітало, а поруч вибухало.
«І зараз у Бахмуті люди є. Є й ті, які б хотіли виїхати, але вже пізно. Евакуація з міста зупинена, хіба що з Часового Яру можуть евакуювати. А це означає, що людям із сумками треба йти багато кілометрів туди, і це все — під обстрілами, і не факт, що дійдеш живий. А там «насипають», — пояснює журналістам Леонід.
За місяці в обстріляному місті чоловік із братом встиг отримати немало гуманітарки, зізнається: під кінець уже навіть не завжди ходив отримувати щось, тому що всього було вдосталь. І так робив не лише він, а й усі місцеві, які лишалися в місті попри обстріли.
«У мене у квартирі 10 ящиків гуманітарки залишилося. Я на ній би два роки жив. Надлишок — крупів, макаронів, соняшникової олії. Цього надто багато завозили волонтери, які приїжджали в місто. Люди, коли приходили по гуманітарку, відразу ж відкривали ящики й дивилися: „ага, мука, макарони — не треба, не беремо“, обирали тільки консерви. Але не тільки через свою перебірливість так робили, а й тому, що оці крупи, макарони — це було не надто зручно для тих, хто жив і живе у Бахмуті. Бо вода питна для пиття була, а щоб щось варити — ні. Готувати теж не було на чому, бо це ціле вогнище треба розводити й підтримувати його, щоб щось зварити. А це ще й небезпечно, бо там і снайпери працюють, і просто по вулиці летять і ракети, і міни… Та й дров не було, за них влаштовували бійки. От після мінометних обстрілів, бувало, коли дерева всі посічені - всі вулиці всіяні гілками. Тоді люди виходили й збирали їх, щоб на вогнище було щось. Але буквально кілька годин — і все, пусто. Чисті вулиці, бо всі гілляки підібрали. Отакі вимушені двірники в Бахмуті», — з невеселою усмішкою пригадує Леонід.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!