Повернення з фронту додому — не завжди означає повернення до життя, яке було до війни. За час служби військовий звикає до іншого ритму й середовища, а за місяці чи роки розлуки змінюються і його близькі. Діти дорослішають, а партнери звикають самостійно вирішувати побутові питання. Через це після повернення військового родині нерідко доводиться буквально заново вибудовувати стосунки.
Про те, як це робити, де людині варто дати час на адаптацію, а коли вже звертатися по професійну допомогу, а також чому після повернення важливо заново домовлятися про побут, особистий простір, дітей та близькість, в інтерв'ю «Вчасно» розповів Антон Семенов — співзасновник ROC Field Lab, засновник проєкту «Як ти, брате?» та співавтор підходу ROC (Recovery Oriented Communication).
«Вчасно»: Що відбувається з людиною, коли вона повертається з фронту додому? Чим її стан може відрізнятися від того, якою вона була до війни, і як це впливає на її комунікацію?
— Повернення з фронту додому означає перехід між двома дуже різними середовищами. У військовому середовищі інші правила, інший рівень небезпеки, інші ролі, інша ціна помилки й рівень довіри до людей поруч. До цього людина адаптується. Коли вона повертається додому, їй доводиться адаптуватися знову.
При цьому змінюється не тільки військовий. Люди, які залишалися вдома, за час розлуки теж набули нового досвіду, звичок, способів справлятися з життям. Тому очікування, що після повернення стосунки просто продовжаться з того місця, де зупинилися, часто не справджується. Людям певною мірою доводиться знайомитися заново й будувати нові правила взаємодії.
Це добре видно саме в комунікації. Людина може гостріше реагувати на невизначеність, безлад, несправедливість, незрозумілі натяки чи необхідність постійно здогадуватися, чого від неї хочуть. Може менше хотіти спілкуватися з великою кількістю людей, більше потребувати прямоти й зрозумілих домовленостей.
Під час короткої відпустки це може бути ще помітніше. За кілька днів людина має переключитися на домашнє життя, хоча знає, що незабаром знову повернеться назад. Тому очікувати, що вона одразу розслабиться, включиться в усі сімейні справи й буде спілкуватися так само як до війни, ризиковано.
Тому з погляду ROC (Recovery Oriented Communication), стандарту комунікації, орієнтованої на відновлення, головне завдання в цей період полягає у відновленні контакту й поступовому узгодженні нових правил: як говорити одне з одним, скільки кожному потрібно особистого простору, про що людина готова говорити, у яких справах хоче брати участь, а де їй потрібен час. Чим менше в цих питаннях здогадок і чим більше прямих домовленостей, тим легше людям знову знайти спосіб бути разом.
— Якщо, до прикладу, військовий повернувся після тривалого перебування на фронті й хоче весь час бути один: спати, дивитися серіали, мовчати, а близькі сприймають це як холодність. Як у такому випадку родині реагувати і де межа між нормальною потребою в адаптації та поведінкою, яку не можна терпіти?
— Сама така поведінка ще не пояснює, що відбувається з людиною. Для близьких це іноді виглядає як відмова від родини, хоча людина може просто намагатися відновитися у спосіб, який зараз їй доступний.
У такому разі краще не вгадувати причину, а перевіряти контакт. Наприклад: «Ти хочеш сьогодні побути сам?», «Тобі краще, щоб я тебе не чіпав до вечора, чи хочеш, щоб я просто був поруч?», «Ти готовий сьогодні разом повечеряти?». Так у людини залишається простір, а в родини — зв’язок із нею.
Межу варто проводити за поведінкою у взаємодії. Бажання мовчати, спати або побути наодинці саме по собі не є агресією щодо близьких. Погрози, приниження, фізичне насильство, небезпечна втрата контролю вже потребують іншої реакції. Якщо людина надовго випадає з контакту, дедалі гірше справляється зі звичайними справами або її стан погіршується, то варто обговорити звернення по професійну допомогу.
— Що робити, якщо військовий взагалі не хоче нічого пояснювати, а прямі питання й уточнення не працюють? Чи потрібна у таких випадках уже професійна допомога?
— Пряме питання теж може бути зайвим, якщо людина зараз не хоче говорити. Контакт не обов’язково починається зі складної розмови. Можна разом їсти, їхати кудись, дивитися фільм, робити побутову справу. Людина отримує досвід присутності поруч без вимоги щось пояснювати.
Можна прямо позначити рамку: «Я бачу, що ти не хочеш про це говорити. Добре. Я поруч. Якщо захочеш щось сказати або потрібна буде допомога, дай знати». Після цього тему справді варто на певний час залишити.
Водночас право не розповідати про власний досвід не скасовує спільних домовленостей. Якщо мовчання блокує життя родини, це можна позначити: «Ти можеш не розповідати, що з тобою відбувається. Але нам треба вирішити, хто завтра забирає дитину». Так особисті межі залишаються, а спільне життя не зависає.
Саме небажання говорити ще не означає, що людині потрібна терапія.
— Якщо, до прикладу, військовий, навпаки, говорить: «На фронті було простіше, ніж удома», сумує за побратимами й почувається комфортніше серед них, ніж у родині. Як тоді сприймати цю ситуацію?
— У військовому середовищі можуть бути дуже зрозумілі ролі, спільна задача, звичні правила й високий рівень довіри до людей поруч. У родині після довгої розлуки багато речей знову стають невизначеними. Тому фраза «там було простіше» може описувати саме різницю між двома комунікаційними середовищами.
У такому разі точно краще не сперечатися з цією фразою й не вимагати довести, що родина для людини важливіша за побратимів. Набагато краще уточнити: «А що саме там було простіше?». Відповідь може бути дуже конкретною: «Там я знав, за що відповідаю», «Мене розуміли без довгих пояснень», «Я знав, на кого можу покластися». Це вже інформація, з якою можна працювати вдома.
Наприклад, якщо людина говорить, що вдома всі щось від неї хочуть і незрозуміло що саме, родина може перейти до прямих домовленостей: хто за що відповідає цього тижня, які плани на вихідні, коли людина може побути сама. Якщо бракує контакту з побратимами, зв’язок із ними теж може залишатися частиною життя. Родині не потрібно конкурувати з людьми, з якими військовий пройшов досвід, недоступний іншим.
Повернення військових з полону/ Фото: Офіс Президента
— Чи варто розпитувати військового про пережите на війні? Як правильно запитати про його досвід, а які запитання краще не ставити взагалі?
— Про бойовий досвід краще не розпитувати. Якщо людина захоче, вона сама поступово розповість стільки, скільки зараз може й хоче розповісти.
Можна позначити готовність слухати: «Якщо колись захочеш про це розповісти, я готовий послухати». Цього достатньо. Взагалі тут діє дуже просте правило: чим безпечніше почуватиметься людина, тим більше у неї буде бажання розповісти про свій досвід і переживання.
Якщо військовий сам почав говорити про свій досвід, основна робота співрозмовника це слухати. Не поспішати розпитувати подробиці, давати поради, сперечатися з оцінками або демонструвати сильну власну реакцію, що людині вже доводиться піклуватися про ваш стан.
— Як розпізнати ознаки ПТСР та інших психологічних проблем після бойового досвіду? Які симптоми не варто ігнорувати?
— Діагностика ПТСР та інших психічних розладів належить до компетенції відповідних фахівців. Один і той самий прояв поведінки може мати дуже різні причини.
Для родини варто взяти до уваги: чи людина справляється краще, чи ситуація погіршується? Чи може вона спати, займатися звичайними справами, підтримувати стосунки, працювати, контролювати власну поведінку? Чи повторюються стани, під час яких вона втрачає зв’язок із поточною ситуацією або контроль над собою?
Якщо складні прояви тривалий час не слабшають, посилюються або створюють небезпеку, варто звернутися до фахівця з психічного здоров’я.
— Чого б ви точно не радили робити стосовно військового, який повернувся з війни?
— Не варто змушувати людину розповідати про бойовий досвід. Не варто вимагати «розслабитися», «забути», швидко повернутися до попереднього життя.
Жалість теж часто ускладнює контакт. Вона легко переводить дорослу спроможну людину в позицію того, кого тепер треба постійно оберігати.
Інша поширена крайність виникає, коли близькі беруть на себе всі справи, щоб військового «не навантажувати». Людина може залишитися без зрозумілої ролі в родині й без можливості знову відчути, що від неї щось залежить.
Краще залучати до реального життя, питати, з чим людина готова допомогти, домовлятися про справи й поважати відмову.
Ще одна річ, яка дуже ускладнює взаємодію, — це натяки. Пряме «мені зараз неприємно», «я хочу побути сам», «мені потрібна твоя допомога» працює значно краще.
— Що робити, якщо після повернення військового навіть звичайні побутові ситуації — гроші, діти, особистий простір, відпочинок — стають приводом для конфліктів?
— У ROC для цього є дуже просте слово: передомовлятися. Це варто робити там, де старе правило більше не працює або одна й та сама тема починає регулярно створювати конфлікт. Це можуть бути дуже великі й дуже дрібні речі.
Найчастіше це відповідальність за дітей, гроші й великі покупки, побутові обов’язки, особистий простір, речі в домі, сон і режим, гості, зустрічі з друзями та родичами, час наодинці, спільний відпочинок, фізична близькість, участь у вихованні дітей, способи говорити під час конфлікту й правила паузи в складній розмові.
Домовленість треба робити конкретною. «Давай більше поважати одне одного» майже неможливо перевірити. «Якщо хтось хоче побути сам, він прямо про це говорить і називає, коли повернеться до спілкування» вже є робочим правилом. Так само замість «давай разом займатися грошима» можна домовитися, хто оплачує регулярні рахунки, з якої суми покупки обговорюються разом і коли родина переглядає бюджет.
Усі правила одразу переглядати не треба. Починати можна з тих місць, де стара домовленість уже створює складність.
Краматорськ. Зустріч військового з коханою/ Фото: libkos
— До прикладу, якщо військовий приїхав лише на кілька днів, а в родині накопичилося багато проблем: образи, гроші, виховання дітей, побут. Чи варто намагатися все владнати за цей короткий час? Чи краще провести час у спокої разом?
— П'ять або сім днів створюють окрему комунікаційну ситуацію. Люди знають, що часу мало, тому намагаються втиснути в нього і відпочинок, і близькість, і всі накопичені проблеми. Сам цей дедлайн підсилює тиск.
Розумніше спочатку визначити, які питання справді не можуть чекати. Наприклад, термінова фінансова проблема, рішення щодо лікування дитини або домовленість, яка потрібна до наступного від'їзду. Для решти тем можна окремо визначити, коли до них повернуться: під час наступної відпустки, після повернення або в конкретний час онлайн.
Наприклад, пара може домовитися, що за цю відпустку вони обговорять дві речі: великий платіж і правила спілкування з дитиною. У короткій відпустці достатньо домовленостей, які дозволяють прожити ці кілька днів і нормально пройти наступний період розлуки.
— Якщо жінка, до прикладу, роками сама приймала рішення щодо побуту, а після повернення чоловік хоче знову все контролювати. Як подружжю перерозподілити ролі, щоб не почалася боротьба за владу?
— У такому разі конфлікт може легко початися навколо конкретної покупки, переставлених речей або рішення щодо дитини, хоча насправді люди ще не узгодили, хто за що тепер відповідає.
Тому тут теж варто почати з того, щоб проговорити сфери відповідальності: які рішення кожен продовжує приймати сам, які стають спільними, де хтось бере на себе конкретну функцію. Місце в родині повертається через реальну участь і відповідальність, тому необов’язково одразу передавати людині десятки побутових завдань.
Наприклад, можна обговорити: питання школи й гуртків поки веде мама, великі витрати обговорюються разом, а тато бере на себе ранкові поїздки з дитиною й одну конкретну частину сімейного бюджету. Через кілька тижнів домовленість переглядається. Так ролі відновлюються через досвід спільної роботи, а не через суперечку про те, хто тепер «головний», бо це не усуне проблему.
— Наскільки нормально, що після повернення партнери виявляють, як обоє змінилися й фактично мають заново будувати стосунки? Як проходити цей процес без очікування, що все буде, як раніше?
— Це закономірна ситуація, коли обоє навчилися жити в умовах відсутності іншої людини.
У такому випадку треба буквально знову дізнаватися одне про одного: що тепер подобається, що дратує, як людина відпочиває, як хоче проводити вихідні, що змінилося у ставленні до грошей, друзів, дітей, роботи. Частину старих традицій можна повернути, частину доведеться змінити, з’являться нові.
Наприклад, до війни подружжя щоп’ятниці зустрічалося з друзями. Після повернення одному з партнерів це знову подобається, іншому велика компанія зараз виснажлива. Передомовленість може виглядати дуже буденно: одна п’ятниця вдома, наступна — з друзями, а далі вони дивляться, чи працює цей варіант.
Орієнтиром тут стає не відповідність довоєнному життю, а здатність нових правил підтримувати контакт і дозволяти обом залишатися в цих стосунках собою.
— Після довгої розлуки партнери також мають різні потреби в інтимності: один, наприклад, прагне фізичної близькості, а іншому потрібен час, щоб звикнути до партнера. Як говорити про це без образ і звинувачень?
— Тут працює той самий принцип контакту: помічати реакцію іншої людини й не ігнорувати її. Про це краще говорити прямо й спокійно: «Я дуже скучив і хочу бути ближче. Як тобі зараз?», «Тобі ок, якщо я тебе обійму?», «Я хочу трохи часу, щоб звикнути». Відмова або прохання зупинитися не потребують пояснення в цю саму хвилину.
Якщо під час близькості виникло напруження або бажання припинити контакт, достатньо зупинитися й повернути контроль людині: «Зупиняємося. Все гаразд. Скажи, чи хочеш ти, щоб я залишився поруч». Пізніше, коли обом спокійно, можна обговорити, що було комфортно, що стало складним і як наступного разу діяти інакше.
Фізичний контакт можна відновлювати поступово: сидіти поруч, триматися за руки, обійматися, спати поруч або окремо — залежно від того, що зараз підходить обом. Якщо сильна тривога чи інші складні реакції повторюються і заважають близькості, тут уже доречна допомога профільного фахівця.
— Дитина після тривалої розлуки не хоче йти на контакт із батьком або матір'ю, які повернулися з війни. Як дорослому правильно реагувати на таку поведінку й поступово відновлювати зв’язок із дитиною?
— Тут сама поведінка дитини не дозволяє визначити, що саме вона відчуває. Після довгої розлуки дитині теж доводиться звикати до людини, яка повернулася. Вона могла вирости, сформувати нові звички, інший порядок дня й інші способи отримувати підтримку.
Дорослому краще не вимагати підтвердження любові через обійми, розмову або спільну гру. Контакт можна відновлювати через прості дії: разом поснідати, відвести дитину до школи, почитати перед сном, пограти в те, що вона сама обрала. Якщо дитина відмовилася від обіймів, відмову варто прийняти й залишитися доступним для наступного контакту.
Дитині можна спробувати пояснити, що: «Ми давно не жили разом, і нам треба трохи часу, щоб знову звикнути одне до одного. Ти можеш не поспішати». Для військового корисною може бути така сама рамка: відсутність швидкого контакту ще не означає відсутність любові.
Наприклад, якщо дитина не хоче сидіти поруч і розмовляти, батько може не наполягати, а запитати: «Можна я подивлюся, як ти граєш?». Так взаємодія починається з рівня контакту, який дитина зараз готова витримати. Якщо сильне відчуження або страх зберігаються і заважають повсякденному життю дитини, тут уже доречна консультація дитячого психолога.
Зустріч родини з військовим/ Фото: ukrinform.ua
— Якщо ж дитина після повернення військового буквально не відходить від нього, боїться, що він знову зникне. Як допомогти їй подолати цей страх і поступово повернутися до звичного життя?
— У такій ситуації в комунікації допомагає передбачуваність. Дитині краще давати конкретну інформацію, яку дорослий справді може виконати. Обіцянка «я більше нікуди не поїду» може швидко зруйнувати довіру, якщо військовий знову має повернутися на службу.
Можна говорити так: «Сьогодні я вдома й заберу тебе зі школи», «Завтра вранці я тебе відведу», «У п’ятницю я поїду, і ми знаємо, коли наступного разу зателефонуємо». Допомагають повторювані ритуали: однакове прощання, домовлений дзвінок, календар, де дитина бачить найближчі події. Вона отримує досвід: розлука відбувається, але контакт не зникає.
Якщо страх дуже сильний, дитина не може відвідувати школу чи садочок, порушується сон або звичне функціонування, потрібна допомога дитячого фахівця.
— Що найважливіше мають зрозуміти цивільні люди про тих, хто повертається з війни? Які поширені уявлення можуть бути хибними?
— Мабуть, головне: перед цивільними — доросла людина, яка отримала дуже інший досвід і зараз адаптується до іншого середовища.
Уявлення, що всі ветерани мають ПТСР, що вони небезпечні, що їм треба постійно давати спокій, що вони обов’язково хочуть розповідати про війну або що через певний час мають стати такими, як до служби, сильно заважають нормальній взаємодії.
Усі ці припущення мають одну спільну проблему: людина починає взаємодіяти зі своїм уявленням про ветерана замість того, щоб дивитися на конкретну людину перед собою.
Підтримувальна поведінка значно простіша: говорити прямо, питати замість здогадуватися, приймати «ні», залучати людину до звичайного життя, визнавати її спроможність і бути готовим змінити власну поведінку, «обговорювати замість переконувати».
У ROC це називається контактом: помітити реакцію іншої людини, не ігнорувати її й за потреби змінити свою дію.
Військові, які повертаються потребують підтримки рідних/ Фото: АрміяInform
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!
Засновник проєкту «Як ти, брате?» , співзасновник ROC Field Lab - проєкту, який досліджує комунікацію під час війни та практичні способи взаємодії в складних ситуаціях.