Політика пам’яті в Україні - один з найбільш недооцінених векторів у науці та соціумі, які доводиться вимірювати рівнем «українськості». Російська пропаганда, насаджена нею меншовартісність нашої нації та трагізм української історії вплинули на свідомість українців, які повертаються «до джерел» через щоденні кровопролитні бої на лінії зіткнення. Тож на сьогодні політика пам’яті для нашої країни — один з вагомих інструментів, який впливає не лише на буденність, а й на майбутні покоління та їх усвідомлення пережитого в минулі роки.
Водночас сьогодні меморіалізація реальності - складний виклик для нас, і досвід у цьому питанні напрацьовується помилками та невдалими рішеннями. Зокрема, в Україні досі зріє питання гідного вшанування героїв, безпечності пропаганди та продажу трагедії як товару.
Чому «живі» монументи — крок у прірву, навіщо берегти місця масових поховань убивць і яка правильна формула «виміру» росіян? Про це в інтерв'ю для «Вчасно».розповів історик, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія», декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій у Київській школі економіки Антон Лягуша.
— Вшанування пам’яті воїнів у назвах населених пунктах, вулицях і провулках тощо. Наскільки правильно влаштовувати перейменування зараз, поки триває війна й на ній щодня гинуть наші захисники?
— Це дуже складне питання. По-перше, перейменування вулиць іменами когось для нас — це радянська практика. Якщо ми з вами походимо вулицями в Америці чи багатьох країнах Європи, то майже ніде не побачимо, щоб вони називалися ім'ям когось. Очевидно, що радянський союз це використовував як маркування простору радянськими ідеологічними персонами. Але маємо що маємо — у нас досі ця традиція жива й активна. Раціональне підґрунтя у цьому є - багато хто сприймає таку практику як повернення імен репресованих. І перейменування скверів, парків чи інших публічних місць — це однозначно вдала ідея як увічнення пам’яті загиблих героїв. А от зі зміною назв вулиць чи населених пунктів в ім'я когось — інша справа. Бо цей етап розпочався ще у 2014 році, й до 2022 тривав досить повільно. А після вторгнення він почав рухатися значно швидше — бо цей процес став частиною «політичної моди». Але навіть якщо брати цей процес лише як позитивну спробу увічнити пам’ять захисників — тут постає питання соціальної справедливості. Бо у нас є вулиці, названі на честь воїнів, які були більш відомими, медіатизованими. Але ж є воїни, які загинули також героїчно, але були менш відомими. І от їх іменами вулиці називають вкрай рідко — лише якщо цього будуть вимагати їхні рідні. А якщо у воїнів немає сімей, які цим займаються?.. Або не вистачає вулиць. Наприклад, в Ірпені 100 вулиць і набагато більше загиблих. Що з цим робити?
Тому я не кажу, що перейменування вулиць в ім'я когось — це погано. Я діагностую проблему, на яку ми маємо звернути увагу, бо умовна «ієрархізація» героїв уже існує. Тому, як на мене, більш тактичним і правильним було б відходити від ідей перейменовувати вулиці й провулки іменами загиблих захисників.
— А наскільки етично та правильно закарбовувати у реалістичні меморіали трагічні сторінки історії?
— Закарбування трагічних або величних сторінок нашої історії в монументі, як спосіб її меморіалізації - питання робоче, інструментальне й турбує всі країни увесь час протягом існування нашого суспільства. І найголовніше — яким чином ми створюємо ці монументи, про що вони комунікують та які функції виконують. Чи це місця ритуалізованих практик, чи пам’ятники-маркери простору або минулого, чи сучасні форми меморіалізації тощо — їх треба чітко розділяти, оскільки вони транслюють різні художні цінності та виконують різні функції.
І процесу створення меморіалу чи пам’ятника має передувати комунікація з громадами та визначення того, що саме цій місцевості потрібно. Тобто ліпити пам’ятники один поверх іншого — це не та історія, якій треба давати можливість існувати.
—А як щодо вкрай реалістичних пам’ятників? Зокрема, встановлений у Києві меморіал в пам’ять про захисника Олександра Мацієвського, якого в полоні розстріляли після його слів «Слава Україні!». Багатьох пам’ятник обурив своєю реалістичністю — нібито вона переходить межі етичного.
— Якщо ми говоримо саме про пам’ятник Олександру Мацієвському, то тут варто зауважити, що він став саме маркетинговим ходом. І, як на мене, це мала бути абсолютно неприпустима історія. Бо робити настільки гіперреалістичні проєкти — не дуже вдала ідея. І це питання етики, а з нею у нас, українців, усе погано. Ми не розуміємо кордонів можливого, не усвідомлюємо, наскільки можемо ретравматизувати військових, і не думаємо про відповідальність, як би пафосно не звучало, перед майбутніми поколіннями.
Кордони етичності з часом все більше розширюються, і абсолютно кричущий випадок з пам’ятником Олександру Мацієвському — доказ цього. Він показує, що політика пам’яті в Україні у періоді трагедії, горя, соціальної катастрофи комодефікується — пам’ять стає товаром, частиною бізнесу. І паралельно з процесом закарбування пам’яті про героїв відбувається процес розбудовування бізнесу, тобто суто фінансові історії пошуку нових форм вшанування.
Пам’ятник Олександру Мацієвському/ фото: Artyushenko Vasil
—На жаль, коли ми говоримо про вшанування наших захисників, доведеться обговорити ще одну трагічну сторінку — братські могили, в яких нерідко опинялися й військові, й цивільні. Проте братські могили, які з’явилися після Другої світової, з часом стали забутими й безликими, якщо не вчитуватись в імена на стелах. Про них — здебільшого через давність війни — пригадували лише на 9 травня. Зараз ми живемо в момент, коли спільні місця поховання воїнів регулярно з’являються не лише на лінії бойових дій, а й на окупованих територіях. Чи існує вірогідність, що місця цих поховань не стануть забутими через півстоліття?
— Насамперед мені не подобається термін «братських могил» — він радянський і беземоційний. А ми говоримо про місця масового поховання загиблих чи закатованих. Зараз вони є в Ірпені й Бучі, на Харківщині, Херсонщині й Донеччині. Ці місця заповнені вбитими цивільними та військовими, і цим трагедіям потрібно віддавати належну шану. Власне, ставлення суспільства до місць масових поховань — показник, як він ставиться сам до себе. Мертві сьогодні завжди з нами, бо ми живемо в ситуації смерті.
Насамперед — місця масових поховань мають бути належним чином облаштовані, осмислені та доглянуті. Стосується це не лише трагічних локацій сучасної війни, а й місць масових поховань ще Другої світової. Навіть якщо це небажані поховання — тобто навіть місця, де поховані наші противники, росіяни, НКВД тощо, тобто вбивці.
—Українці сотні років знайомі з пропагандою як негативним явищем, якому піддавалися з боку сусіда-агресора. Тези про низькосортність українського походження, «меншого дурненького брата», «один народ» тощо фактично привели до того, що в це повірили. Щобільше — згодом люди самі почали це скандувати на проросійських мітингах. В результаті одинадцятий рік триває війна й щодня за вибір бути українцем гинуть наші захисники. Але ж ми можемо використати пропаганду для власної перемоги, так званої мотивації українців? Проте чи не стане вона згубною для нашої країни?
— Я не футуролог і не можу сказати про майбутні десятиліття, але я завжди виступаю категорично проти пропаганди. У ній є міфи, ідеологеми, спрощене сприйняття реальності та реконструювання певних спільнот, після якого обов’язково відбувається процес прозріння й знов розділення нації або спільнот.
Гарний, на жаль, приклад пропаганди — телемарафон «Єдині новини». Вони показують нам, що влада інфантилізує українське суспільство. Тобто думає, що ми — маленькі, дурні й неосвічені, тому нам треба розповідати по ТБ, що все гаразд і нічого не відбувається. Але реальне життя часто навіть не схоже на те, яке можна побачити у сюжетах на телемарафоні. Особисто мені «Єдині новини» нагадують заспокійливу пісеньку, яку співають українському народу, щоб він не запитував. Може, на початку вторгнення у 2022 році марафон був хорошою ідеєю. Але зараз вона провалилася, і чим далі в ліс — тим гірша ситуація, бо купа маніпулятивної інформації та відсутність критики робить нас об'єктами, якими буде легко маніпулювати.
—Попри все вищесказане, подібні новини виходять в ефір з метою, аби заспокоїти українців. Грубо кажучи, «вже завтра ввечері ми всіх перемогли». І хоч це не відповідає дійсності, але вселяє в людях надію на якийсь позитив. Бо українська історія й доля дуже трагічна, з рідкісними вкрапленнями позитиву. Тож, можливо, історикам варто акцентувати на чомусь «більш позитивному» й переписувати її з новими настроями? Чи продовжувати писати такою невеселою, якою вона є на сьогодні?
—Історію пишуть історики, про це не варто забувати. Але важливо, що наша історія нічим не гірша й не трагічніша за долю багатьох європейських країн: Франції, Бельгії, Німеччини тощо. Але свою історію ми знаємо не всю, й про деякі її сторінки дізнаємося лише сьогодні. І якщо ми будемо сприймати історію та Україну в різні періоди як жертву історичного процесу — це означатиме, що навіть сьогодні ми віддаємо вплив та певні рішення щодо нас і нашої країни в чужі руки. Нібито ми суб'єкти, щодо яких завжди чинять все погане. Але ж це не так. Справді, в нашій історії є багато трагічного, але багато й величного. В Україні відбувалося стільки всього неймовірного, що нам треба лише почати вивчати це.
Історія не буває чорно-білою й чисто героїчною. Там, де абсолютно героїчна історія — значить, вона ідеалізована, або ж на основі абсолютно героїчної історії виникають авторитарні настрої. Тому ми маємо навчитися говорити про складні речі, говорити про себе як таких, які ламалися, або ж які з останніх сил боролися. Ми маємо визнавати, що ця війна для нас — страшний, новий, унікальний досвід життя або смерті. Ми до цього не були готові - це відбувається з нами вперше. Перші донати, перші пошуки слів, щоб повідомити трагічну звістку, перші хвилини мовчання, коли просто не маємо слів і можемо лише жестикулювати, щоб щось пояснити.
Нам просто потрібно писати чесну історію. У ній буде достатньо позитиву, і справді багато трагічного. Але це життя, і як у кожної людини — воно не буває однаково хорошим чи вдалим. А життя нації - тим паче.
—Якщо говорити про реальне життя, то деякі українці ще на початку вторгнення, щойно окупантів вдалося прогнати з Київщини, змінили різко негативне ставлення до населення росії на нейтральне. Себто росіяни не винні у знищенні української нації на наших територіях. Згодом у соцмережах навіть почали з’являтися дописи про те, що ворогувати вічно не вдасться, і після перемоги доведеться «вживатися» поруч. Ваша думка, як історика — наскільки українська пам’ять тривала? Скільки у нас буде часу після війни, перш ніж тези про «примирення» чи «братання» знову почнуть просочуватися у наш простір?
—На сьогодні українська ідентичність дивиться у дві сторони: у майбутнє (нарешті має здатність побороти росію, знищити все російське в Україні) та водночас минуле, тобто повернення нашої історичної суті. І я можу процитувати Леся Подерв’янського: «Українська ідентичність — «від'їбіться від нас!». Я дуже вірю, що українці - не рибки гуппі з одноденною пам’яттю, й це залежить від нас — активних громадян та суспільства в цілому, які не дадуть забути про пережите. Особисто я живу за принципом презумпції винуватості - для мене будь-який росіянин абсолютно винен у цій війні, якщо він мені не доведе зворотне. Мені видається це дуже хорошою формулою — для нас сьогоднішніх і майбутніх.
Історик, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія», декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій у Київській школі економіки