«Найбільша нагорода — посмішка українських воїнів»: переселенка з Донеччини отримала президентську відзнаку за волонтерську діяльність

«Шукали українські організації, щоб активніше брати участь у громадській діяльності»

До волонтерства й військової агресії з боку рф, Оксана працювала в Ясинуватій у будівельному технікумі та Ясинуватському коледжі при Донецькому університеті управління. Там викладала українську мову і ділову українську мову.

«Десь з 2010 року ми почали з чоловіком шукати українські організації, щоб активніше брати участь у громадській діяльності. Нам підвернулася партія „Свобода“. Тоді на Донеччині нічого подібного не було, щоб допомогло в розвитку українізації», — розповідає Оксана.

Згодом мотиви «Свободи» відійшли від того чого прагнули Оксана з чоловіком. Ще згодом почався Майдан, за яким тоді спостерігав весь світ.

«У 2014 році все перевернулося догори дриґом. Ми з дитиною поїхали у відпустку, а виявилися, що поїхали назавжди, — пригадує Оксана. — Тоді ми не усвідомлювали, наскільки це надовго затягнеться і як буде страшно у майбутньому. Я весь час думала, що ось-ось і 1 вересня знову почну працювати зі своїми студентами, але цього не сталося».

Тоді жінка з донькою лишилися у Києві, потім приїхали до Вінниці й врешті-решт зрозуміли, що треба їхати у Краматорськ, ближче до дому, до Ясинуватої.

Перші кроки у волонтерство

17 серпня 2014 року Оксана повернулася до Краматорська. Декілька днів вона із родиною свідкували за новинами й намагалися зрозуміти, що відбувається в країні.

«Мій чоловік, ще тоді говорив, що війна неминуча, бо все до цього йшло, — каже Оксана. — Ми три дні втикали у мобільні, а потім зрозуміли, що треба щось робити. Зустріли знайомого і він запропонував прийти нам до штабу „SOS Краматорськ“ й допомагати переселенцям, які тікали від вибухів, війни й окупантів. Тоді й влада по суті не знала, що робити й наші координатори домовилися з адміністрацією аби реєструвати переселенців, які стрімко їхали у наше місто».

За чотири місяці було зареєстровано 72 тис. ВПО. Коли адміністрація не в змозі була справлялися із такою кількістю переселенців, то на допомогу прийшли волонтери. Саме вони придумали тоді довідку переселенця.

«Це було необхідно, бо таким ВПО як я, у скрутний час, пропонували медичну допомогу лише за гроші. Це стосувалося будь-чого й було досить не приємно. Тому наш штаб придумав таку довідку, а в жовтні 2014 року вийшла вже державна довідка», — розповідає Муравльова.

Жінка з іншими волонтерами почали активно займатися видачею гуманітарної допомоги, реєстрували людей, надавали юридичну допомогу. Координатори почали підтягувати міжнародні організації. Тоді волонтери познайомилися із «Карітасом», Червоним Хрестом, ООН та іншими організаціями.

«Через рік діяльності, ми зрозуміли, що гуманітарка дещо розбещує людей, — каже Оксана. — Тому вирішили започаткувати програми, щоб працевлаштовувати переселенців. Вони розчищали парки, ремонтували палац культури тощо. Робота тривала по два тижні й за це вони отримували кошти».

«Все що я вміла — передавала іншим»

Крім видачі гуманітарної допомоги Оксана Муравльова спробувала зайнятися просвітництвом української культури, традиції та мови. Для цього місцева церква Краматорська давала приміщення й щосуботи волонтерка проводила час із дітьми та їх мамами.

«Ми гралися, спілкувалися, все що я вміла — передавала іншим, — каже Оксана. — Пам'ятаю, як до нас на майстерню приїхав рулон тканини, я глянула й подумала: „гарна клітинка, зроблю, мабуть, рушнички й вишию на них кілька вишнячків“. Їх ми потім передали військовим. Згодом вони приїхали до нас, посивілі, але щасливі. Вони розповіли, що рушники були з ними коли у їх автомобіль потрапив снаряд. Вони дивом вціліли завдяки оберегам. Це надихнуло мене, це була найкраща віддача. Тому протягом року ми шукали таку вафельну тканину, різали й пошили 400 метрів рушників. Ми дарували їх військовим, вишивали як скажені, щоб якось підтримати хлопців».

Ці сувеніри запали до душі Оксані. Тому у 2015 році вона вирішила створити волонтерську ініціативу «Український розмовний клуб «Файно», згодом — ГО «Український розмовний клуб «Файно». В один рік розпочали просвітницький й культурний розвиток.

«У бібліотеці нам давали безкоштовне приміщення й щонеділі ми зустрічалися з дітками та матусями. Ми спілкувалися українською, вишивали, малювали, плели й мотали. Весь час хотілося чогось новенького. Все, що ми робили передавали захисникам на фронт, в госпіталь. Усвідомила тоді, що якщо я не можу воювати, то хоч таким чином хочу підтримати військових», — розповідає Оксана.

До 2022 року Муравльова не припиняла свою діяльність, вона долучалася та організовувала різні соціальні програми, займалася розвитком культури, вчила української мови, волонтерила. Зокрема у 2019 році вона створила волонтерську ініціативу «Разом до перемоги» завдяки, якій об'єднували людей та плели сітки для військових.

Повномасштабне вторгнення та вдруге переселенці

24-те лютого Оксана зустріла у Києві, коли приїхала з Краматорська погостювати до доньки та онуки.

«Ми одразу нічого не зрозуміли, літаки літали, шум, галас, а потім незвична тиша. Почалися тривоги, — Чоловік зателефонував із Краматорська й сказав, аби ми виїжджали із дітьми якомога далі. Ми так і зробили, поїхавши на вокзал. Було складно добиратися, але нам вдалося. На вокзалі такої кількості людей ще ніколи не бачили. Найскладніший момент був, коли мати через голови людей кидала дитину років 4−5 й кричала: „Врятуйте хоч мою дитину“. Тоді потяг рушав на Варшаву».

Оксана із донькою та онукою знайшли електричку і забігли до неї. Куди вони їхали — невідомо. Хвилин за 15−20 оголосили, що електричка безкоштовна та вирушає до Хмельницька.

«Як тільки я дізналася куди ми їдемо, то опублікувала пост у Facebook. Моя волонтерська діяльність допомогла через знайомих знайти прихисток у Бережанах, що на Тернопільщині. Нині ми досі тут, проте залишилися лише старші. Молодь вся працює на перемогу, а ми зі свахою продовжуємо робити сувеніри та шити прапори. Я особисто пошила вже майже 3,2 тисячі синьо-жовтих стягів».

«Не даю падати духом»

На Тернопільщині Оксана не припинила займатися й переселенцями. Намагається допомагати людям і завантажувати їх роботою, аби вони не втрачали віру в себе.

«Хтось вишиває, хтось в’яже шкарпетки, шукаю матеріали розсилаю і не даю можливості падати духом, — каже Оксана. — Наприклад, у мене є знайома, у неї двоє синів на фронті, чоловік помер. Я кажу: „Наталя, ти не маєш права опускати руки“. Я їй то бісер знаходила, то заставляла бантики робити, зараз в’яже шкарпетки. Вона сама на ходунках пересувається та попри це тричі на тиждень ходить на волонтерський центр і робить нарізку на сітки. А в ті дні коли не ходить, то вдома в’яже».

Крім цього Оксана продовжує займатися просвітницькою діяльністю. Вона розповідає про український рух на Донеччині й те, що війна почалася не у 2022 році, а ще у 2014-му.

«Ще привезли з Краматорська виставку з вишивкою у Бережани. Так підтверджуємо, що Донеччина це Україна й там багато українців, які шанували мову, вишивку мали свої традиції та ремесла», — розповідає волонтерка.

«У рідному домі поселились москалі»

Оксана мріє, як і будь-яка людина, повернутися додому на Донеччину. Проте в рідну Ясинувату — навряд, бо у будинку Оксани нині живуть окупанти.

«Після них бридко буде заходити до хати, — каже жінка. — Та й психологічно складно повертатися, бо не знаю з ким зможемо там спілкуватися. Пам’ятаю, як ще у 2014 році мені сусідка казала: „Що ви там ховаєтеся, а ми тут страждаємо“. Ці розмови змушують відчувати себе винною, а це складно. Є страх за своє життя, бо у рідному місті лишилися не зовсім свідомі українці, а зараз ще й обволочені російською пропагандою».