Рік тих, хто бореться за нашу Донеччину: як склалися долі героїв матеріалів «Вчасно»

У 2024 році знову зустріли «Бургера» на Донеччині, де він продовжував службу, але в іншому підрозділі вже. Про свій шлях він розповів у статті «Мій героїзм і готовність померти лишились під Бахмутом». Після ротації «Бургер» освідчився коханій дівчині, з якою створив спільну справу — «вухатий» мерч для військовослужбовців ЗСУ.

Наразі воїн продовжує служити у батальйоні «Свобода», спостерігати та наводити дрони та вогонь на окупантів. І, зауважує, зупинятися не планує.

Про бійця з позивним «Східний» знає багато людей — він досить відомий та медійний. 8 років в окупованому Стаханові (нині Кадіївка) на Луганщині він активно допомагав ЗСУ, а після виїзду у 2021 році на підконтрольну Україні територію приєднався до Сил оборони.

Історію Артема Карякіна з позивним «Східний» ми розповіли у статті «Кращі роки мого життя забрала окупація»: історія коригувальника на псевдо «Східний», який 8 років здавав позиції бойовиків на Луганщині

На сьогодні «Східний» виконує бойові завдання у Курській області. Він не планує повертатися до цивільного життя, — каже, що понад усе мріє повернутися додому, на свою Луганщину, і встановити на вулицях біля свого дому український прапор.

Цікавою та нелегкою була наша розмова зі звільненим з полону воїном з позивним «Каспер». В інтерв'ю «З часом до електрошокера звикаєш» молодий воїн, який захищав Азовсталь, розповів про тортури та знущання у російському полоні, про те, як йому вдалося вижити. Наша зустріч відбулася у квітні і тоді «Каспер» думав про відновлення після полону та про те, як евакуювати рідних з Покровська. Через кілька місяців ми випадково зустріли нашого героя на заправці у Павлограді - він їхав з рідними на відпочинок.

Сьогодні «Каспер» вже закінчив службу в ЗСУ, живе у Черкасах та навіть реалізував свою мрію, виплекану роками, — завів добермана та купив будинок, який, сподівається, більше ніколи не втратить.

У липні 2024 ми розповідали цікаву історію дуже сміливої 25-річної дівчини Вікторії із позивним «Руна» — командирки відділення зенітно-артилерійського взводу в 56-й окремій мотопіхотній бригаді, яка сьогодні обороняє Донецьку область. Дівчина потрапила у ЗСУ попри те, що її не хотіли туди брати. Але наполегливість та цілеспрямованій «Руни» подолали всі перешкоди. Щобільше, з часом вона стала командиркою відділення і завзято керувала чоловіками.

Про те, як дівчина домоглася своєї цілі та як вона працює у чоловічому колективі, «Руна» розповіла нам в інтерв'ю «Найважче було вперше втрачати побратимів, найгірше — не було навіть часу кожного оплакати»: історія артилеристки, яка з 19 років нищить росіян на Сході

Новий 2025 рік «Руна» зустріла на фронті, де продовжує боротьбу з окупантами за звільнення Донеччини та всієї України. Дуже неординарна та цікава людина.

Були у 2024 році у нас і втрати серед героїв. Це дуже важко, адже спочатку ти знайомишся з людиною, і поки записуєш інтерв'ю та спілкуєшся, вона стає тобі близькою. Потім ми слідкуємо за героями у соцмережах, спілкуємося у месенджерах, підтримуємо, долучаємося до зборів. Таким чином люди стають нам вже як друзі. І тим важче їх втрачати…

На жаль, одна з найбільш болісних втрат для журналістів «Вчасно» сталася з Олександром Цебрієм — колишнім мером Умані, добровольцем-військовослужбовцем, героєм матеріалу «Коли сказали, що зможу стріляти в ту нечисть — я був готовий доплатити». Спочатку ми слідкували за ним у соцмережах, потім домовилися на інтерв'ю та приїхали до нього у травні майже на лінію фронту. У розмові за військовою кавою він багато говорив про те, якою мріє бачити вільну Україну, вважав, що держслужбовці та керівники повинні бути прикладом для людей і не ховатися у кабінетах, не красти, а захищати країну.

Чоловік загинув смертю хоробрих 24 липня на Донеччині, під час виконання бойового завдання. Це сталося під час штурмових дій. Олександр отримав важке поранення.

У День захисників України президент Володимир Зеленський надав йому звання «Герой України», — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.

І нам дуже болить те, що така людина вже не повернеться з війни, щоб працювати на державу та робити все для покращення життя українців.

Також ми втратили сміливого Олександра Кравчука — добровольця з Добропілля, героя статті «Я йшов воювати не тільки за сім'ю та патріотів, а й за сусідів-ватників з Донбасу», — доброволець з Донеччини про бої на фронті, мотивацію та майбутній сценарій війни.

Олександр родом з Авдіївки, потім жив своїм мирним життям у Добропіллі, де у 2014-му приєднався до «Патріотів Добропілля». У 2022 році чоловік сам пішов у військкомат і з часом став командиром відділення 109 батальйону Донецької окремої бригади сил ТРО. Воював під Вугледаром та в Авдіївці.

Його історія — це історія про те, як звичайна людина стала справжнім героєм та прикладом для наступних поколінь. «Я йшов воювати не тільки за сім'ю та патріотів, а й за сусідів-ватників з Донбасу», — казав захисник нашому журналісту.

Через два місяці після нашої зустрічі Олександр загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. У нашій пам’яті він залишився людиною, яка не вагаючись встала на захист рідного міста та країни.

Історій про тих, завдяки кому ми сьогодні живі, працюємо та допомагаємо у боротьбі проти окупантів на сторінках сайту «Вчасно» ще багато. Для нашої редакції таки люди є найважливішими з 2014 року, і ми будемо продовжувати розповідати аудиторії про долі захисників та захисниць.

2024 рік був важким для всіх нас — ми втрачали багато друзів, підтримували ЗСУ у боротьбі, розуміли, що найважчий тягар війни несуть саме військові.

Захисники, які стоять на обороні Донеччини, наголошують: найголовніше та найважливіше — не пустити ворога до будинків, в яких лишаються діти. І тому в пам’ять про побратимів, які поклали життя за Україну, і заради волі країни — не відступлять від свого.