Самотужки тримав позиції та знищував росіян: воїн ЗСУ провів 46 днів у ворожому оточенні

На плечі український військових лягла страшна війна за свободу, за яку вони віддають своє життя. Багато жахіть переживають військові на фронті, про які не знають цивільні. Хтось лишається як «Тихон» з 22 окремої механізованої бригади сам на сам з окупантами. Та він до останнього боровся за життя.

Володимир Гудім єдиний із підрозділу, хто вижив. Він 46 днів самотужки воював та виживав на захоплених ворогом позиціях, повідомляє у сюжеті Армія TV.

«30 жовтня 2023 року ми зайшли на околиці Кліщіївки, — пригадує Тихон. — Заходили 10 осіб трьома групами. На півдороги третя група потрапила під дрон. Хлопці вижили, але були поранені».

Перший день за словами Володимира, минув більш-менш спокійно. Друга ніч почалася зі спроби заходу ДРГ.

«На сусідні позиції вони закинули гранату. Один з наших загинув, один поранений. На третій день на нашу позицію зайшла ДРГ. Ми її знищили й в нас один із 80-ї бригади хлопець загинув», — каже Тихон.

4 листопада військових мали змінювати інші, але зміна так і не змогла прийти. В той же день два військових пішли по воду, бо вона закінчувалася. Вони не повернулися. Радіостанція у Тихона сіла, зв’язку вже не було.

«Наші ніби визнали, що я зник безвісти 5 листопада, бо зв’язок зі мною зник. Казали, що дроном дивилися, а я як тільки бачив дрон, то ховався, я ж не знаю чий він, — пригадує Тихон. — 8 листопада росіяни пішли в наступ. Я залишався на позиції сам. 7 листопада ще бачив хлопців на сусідній позиції, а на наступний день — ні. Може їх накрило вночі».

8 листопада в окоп до Тихона пробралися двоє росіян. В темряві не роздивилися форму й почали мародерити.

«Я через другий хід виліз, кидаю гранату їм. Оббігаю окоп, чергою з автомата добив, — каже військовий. — У них був блокнот. Я просто його взяв, їх сторінки вирвав і почав писати своє. Вів щоденник, щоб якщо на наступний день записів не було — це б означало, що я загинув».

Тихон вбив у своєму окопі близько десяти окупантів. Вони стрибали до нього не зважаючи на кількість вбитих, які лежали купою. Через тиждень в Тихона вже закінчилися продукти. Води фактично не було.

«Збирав дощову або пив свої випорожнення, — каже Тихон. — Це вже нерви були, хвилювання, постійно хотілося пити. Я думав, що наші підуть у контрнаступ та відіб'ють позиції, й знаходячись спереду міг би допомогти їм. Проте цього не було».

Після 15 листопада чоловік вирішив виходити з оточення. В ті дні було мрячно, йшов дощ, а це означало, що дрони не літали у таку погоду. Місцевості Тихон не знав, поки обходив — заблукав.

«У мене поле спереду й посадка, і я між окупантами. Тоді я дійшов до лісосмуги, вже був світанок. Там знайшов собі позицію, й залишився. В бліндажі наді мною літали дрони. Проте знову ж таки я не знав, чиї вони. На слух відчував, що свої недалеко — 1−1,5 кілометра», — каже Тихон.

22 листопада під час бою чоловік отримав поранення. Він вбив одного окупанта, а від інших сховався у бліндаж. Під час цього бойового зіткнення на Тихона впала чи граната, чи скид з дрона, чи міна, він лише відчув удар в руку.

«Коли подивився, побачив, що в мене просто висить палець. Я ще встиг одну гранату туди закинути й пішов. Ноги оглянув, наче цілі, але, мабуть, була баротравма, тому що пухир на нозі все-таки був, — пригадує Володимир. Після поранення Тихон лишався на позиції близько місяця. Щоденник писав вже лівою рукою.

Через два тижні, Тихон вже міг ставати на ноги й потихеньку пересуватися. Однак з окопу намагався не виходити. Четвертий тиждень чоловік взагалі був без їжі, й коли терпець увірвався вирішив лізти просто через поле.

«Можливо воно було заміноване, але іншого шляху в мене не було. Я повз і почув, як хтось сказав „Вставай йди сюди“. Я подумав, може це не мені кричали. Пригнувся. Знову кричать, а потім постріл над головою. Я руки вперед, вилажу, а там наші хлопці сидять. Кажу: „А як ви дізналися, що я свій?“. Вони кажуть: „А ми в приціл побачили в тебе тризуб на шапці“. Я так тоді зрадів», — каже військовий.

Виявилося, що росіяни відступили, а українські військові зайшли на їх позиції, однак Тихон цього не знав. Він чув, що зміна йде, але люди говорять російською, думав, що це окупанти.

«Вийшов я вже 23 грудня. В першу чергу зателефонував мамі, повідомив. що живий, — каже Тихон. — Дух в мене й зараз бойовий, він нікуди не зник. Мама каже, що вже інвалід, а я кажу, що ні, я ще можу бігати й танцювати. Зараз важко, але пройду лікування і все буде добре. Якщо я зможу і знадоблюся своїй країні, то завжди готовий взяти зброю і продовжити війну за свободу. Україна їм не по зубах».