До трагічної річниці повномасштабного вторгнення росії «Вчасно» продовжує серію публікацій, присвячених найбільш зруйнованим війною містам Донеччини та Луганщини.
Колаж "Вчасно"
Автопробіги та патріотичні свята, концерти та фестивалі борщу: місто Попасна на Луганщині вісім років поспіль наочно демонструвало, що воно — українське. Вперше рашисти окупували його у 2014-му. Та у липні того року Збройні сили України повернули український прапор в Попасну.
Та вже цього літа Попасна знову опинилася під прапорами загарбників. Під час другого «звільнення» росіяни знищили її вщент і офіційно визнали — відбудові місто не підлягає. Проте ті, хто дійсно його любить, мають свою думку на це.
Роман Власенко народився та виріс у Попасній. Там розпочалось його професійне та політичне життя. Чоловік очолював район і докладав чимало зусиль задля його розвитку та розквіту.
У те, що Попасна знову буде окупована, люди не вірили: сприймали те, що відбулось, як черговий етап ескалації й вірили, що ЗСУ втримають ситуацію.
У 2014-му Попасну визволили з окупації, і у 2022-му це дало примарну впевненість, що наступ росіян закінчиться тим самим.
«О п’ятій ранку мені подзвонив знайомий керівник підприємства. Далі в Телеграмі і Фейсбуці побачив, що вибухають аеропорти, і ворог суне через кордони України, — пригадує Роман своє 24 лютого. — У Попасній в ці дні кардинальних змін не відбулось. По-перше, обстріли почались раніше. З 20-го лютого окупанти гатили по Врубівці, Гірській громаді. Тож суттєвих змін ми не відчули. Чутно було обстріли на околицях».
Перші пару днів люди не розуміли що відбувається, згадує Власенко. Каже, коли було оголошено евакуацію, люди відмовлялись виїжджати, тому в перші три-чотири дні бажаючих виїхати було обмаль.
«Евакуаційні потяги з Попасної йшли фактично порожні. Ті, хто більш-менш свідомі, виїжджали своїм транспортом. Прильоти по місту почалися 1−2 березня. Тоді прийшло й усвідомлення що війна в її новому вигляді почалась».
Власенко каже, що попасняни стали заручниками 2014 року: у те, що Попасна знову буде окупована чи зруйнована, люди не вірили: сприймали те, що відбулось, як черговий етап ескалації й вірили, що ЗСУ втримають ситуацію.
«Постріляють, і за тиждень це припиниться. А насправді такого не відбулось, і ми маємо багато жертв серед цивільного населення та військових. Багато людей втратили житло, майно і сьогодні є або вимушеними переселенцями у своїй країні або біженцями за кордоном України, — каже чоловік.
Від першого дня повномасштабної війни на досвіді 2014-го року дуже гарно зарекомендували себе служби, які працювали в Попасній. Рятувальники та залізничники, коли росіяни почали бити по коліях, оперативно відновлювали мережі. Працювали енергетики, водоканал. Ніхто не побіг, не втік. 90% спеціалістів залишались в місті до останнього".
3 березня Власенко відправив свою родину евакуаційним потягом на Закарпаття. В цей же день очільник області призначив його координатором роботи по Рубіжному. Там чоловік пробув до 15 березня.
«Ми організовували евакуацію, доставку гуманітарної допомоги, співпрацювали із Нацгвардією та теробороною, які боронили місто. Після 15 березня ми з заступниками Євгеном та Катериною виїхали в Білогорівку. Там, в адмінбудівлі Попаснянського водоканалу, ми облаштували собі офіс, який був і нашим житлом, — розповідає Роман. — До кінця квітня ми були там. Потім виїхали до Дніпра, а вже коли Луганщина була повністю окупована, я звернувся до Гайдая (голова ЛугОВА — ред.) із пропозицією зробити гуманітарний хаб в Івано-Франківську, отримав добро та переїхав. Разом з родиною».
Хаб у Франківську працює до сьогодні. Роман разом зі своїм заступником та товаришем Євгеном Ждановим також волонтерять: раз на два тижні їздять до наших хлопців у Краматорськ, Лиман, Покровськ. За Попасною сумує.
«За всім сумую. Там пройшло моє дитинство, юність, практично вся моя професійна та громадська діяльність — там я пропрацював 15 років. Було реалізовано багато проєктів, було багато планів професійних та особистих. Все це фактично втрачено. Невідомо, чи зможемо ми все це швидко відновити… Сумуємо за мирним життям там, сумуємо за тією природою, за містом, яке з 14-го року ми зробили кращим. За друзями, нормальним перебігом життя. Зараз все по-іншому: живемо одним днем без вихідних та відпочинку. Є бажання повернутись відновлювати і робити Попасну, якою вона була. Я завжди кажу — відновили після 45-го, відновимо і після 22-го», — ділиться планами співрозмовник.
Роман каже, хоче відразу після повернення в Попасну об'їхати все місто та подивитись на масштаби трагедії.
«Є фото та відео, які дають розуміння нинішніх обсягів руйнувань… Вони вражають у поганому сенсі. Хочу зайти у свій робочий кабінет, у свою квартиру… Ну і взяти паузу на пару днів. Пережити шок, а потім почати працювати», — каже Роман.
Світлана Кравцова — попаснянська залізничниця. Жінка керувала станцією «Попасна». Світлана дізналась про початок повномасштабного вторгнення від подруги з Харкова, яка о шостій ранку 24 лютого зателефонувала та повідомила про обстріли обласного центру. Потім зателефонував син, який там навчався.
Чи обстрілювалась Попасна на той момент, Світлана не пам’ятає, адже за вісім попередніх років звикла до канонад.
«У те, що почалась повномасштабна війна, я повірила відразу, адже все відбувалось одночасно в багатьох точках країни, а сину-курсанту вишу зі структури МВС поставили чітку задачу про евакуацію. Єдине, в що не вірилось — так це в масштаби», — пригадує Світлана.
На той момент жінка була начальницею попаснянського вокзалу. Перші люди виїжджали призначеними поїздами. Далі почалась масова евакуація, яка для станції «Попасна» тривала короткий проміжок часу, поки окупанти не розбили колію.
З Попасної Світлана виїхала наприкінці березня, коли стало зрозуміло, що станція не працюватиме, а лінія фронту наближається. Вже не працювали крамниці. В ті дні жінку вразили хлопці, які привезли в місто хліб.
«Ми з сусідами вийшли, і хтось запитав про ціну на хліб. Виявилось, що ціна на нього стандартна — 20 гривень. Чоловік поряд простягнув хлопцям 100 гривень зі словами: „Решти не треба, адже ви людей возите“, — ділиться враженнями Світлана. — Ще мені запам’ятались люди в Палаці культури, які ховались там від обстрілів. Люди там один одного поїли чаєм».
Зараз пані Кравцова живе в столиці та керує станцією «Дарниця».
«Повномасштабне вторгнення та стресова ситуація вивільнила в мені енергію, про яку не знала. Знаходячись в Попасній під постійними обстрілами, я знаходила в собі сили думати про пасажирів, організовувати їх евакуацію спочатку потягами, потім автобусами, потім я знайшла в собі сили на постійні переїзди з Попасної до Бахмута, з Бахмута до Дніпра, з Дніпра до Покровська, з Покровська в столицю», — ділиться жінка.
Зараз Світлана сумує за дружніми посиденьками за чашкою чаю в рідній Попасній. Сьогодні на такі прості речі не вистачає часу. Про повернення в місто заради оглядин жінка не думає. Каже — бачила це все живцем, бо місто руйнувалось в неї на очах. Як і безліч її знайомих, прийняла факт знищення міста.
Юлія Канзеба — волонтерка, яка допомагає армійцям. На момент початку повномасштабного вторгнення дівчина здобувала вищу освіту у Запорізькому національному університеті, працювала та волонтерила для своїх підрозділів на Луганському та Донецькому напрямках.
«У цю доленосну ніч я не спала і побачила новину про те, що президент рф оголосив про початок так званої „сво“ — війни в Україні. І почалися вибухи по всій країні. У чатах міст почалася паніка, і я зрозуміла, що почалася повномасштабна війна», — пригадує Юля.
Дівчина нагадує - для попаснян війна не почалась рік тому. Там вона тривала вісім попередніх років, і люди звикли до постійних заяв, якихось провокацій, і на те, що «ось-ось» почнеться ескалація просто не звернули уваги.
«24 лютого 2022 року о 06:00 годині ранку я подзвонила батькам і сказала, що почалася війна в усій Україні. Згодом почалися потужні обстріли міста, пекельні бої за нього. До речі, напередодні обстріляли школу у селищі Врубівка біля Попасної, дитячий садочок у Станиці Луганській, що мало насторожити, але, оскільки ми звикли, що російські війська час від часу обстрілюють цивільні об'єкти — це не сприйняли як початок війни по всій Україні», — вторить землякам Юлія.
Зараз дівчина переїхала на Хмельниччину. Це вже другий її переїзд, і вдруге вона в статусі внутрішньопереміщеної особи. Каже — вторгнення знову обнулило все, що мала.
«Довелося знову шукати місто, переїжджати, звикати до всього нового, шукати роботу, пристосовуватися. По волонтерству з’явилося ще більше роботи, ще більше підрозділів. Сумую за рідним домом, своїм районом, улюбленою кав’ярнею, парком… За усім, воно все рідне та улюблене. Дуже сумую за Попасною…», — ділиться власними відчуттями Юлія.
Відразу по приїзду в місто Юлія хоче прийти до зруйнованого будинку, побачити його, як би боляче не було. Потім пройтись по всьому місту, завітавши на кожну його вулицю.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!