Через москву до Львова: як сім’я маріупольців тікала зі зруйнованого міста через росію до України 

Сім’я Вікторії Бєлої до повномасштабної війни мешкала в Маріуполі. 24 лютого вони одразу зрозуміли, що треба робити, зібрали речі та документи і вирушили до друзів, які мешкали неподалік “Азовсталі”. Своєю історією родина поділилася з Радіо Свобода. 

Тут гуртом ховалися в підвалі. Разом усіх було 15 людей. 7 березня відбувся обстріл неподалік місця, де ховалася сім’я. Внаслідок цього 13-річний син Вікторії Даниїл отримав поранення. Тоді викликати швидку можливості вже не було, власної машини теж не мали, тому довелося шукати когось, хто міг би помогти завезти дитину в лікарню. Окрім Даниїла, поранення ще отримав син куми Вікторії та його вітчим.

Коли знайшли людей, які погодились доправити постраждалих у лікарню, з’явилися нові проблеми. Умови, де хворим довелось перебувати були жахливими – вікон у будівлі не залишилось, в приміщенні була температура приблизно +5. Окрім того, часто траплялися прильоти, а дітям було страшно. Вікторія допомагала й іншим пацієнтам. Води тоді вже теж не було, тому топили сніг, збирали дощову воду. Шкарпетки робили з рукавів светрів, щоб пацієнтам було тепліше.

Про те, як вирішили тікати з міста

З часом, вже коли навіть медики почали виїжджати, Вікторія зрозуміла, що в лікарні залишатися не варто. Даниїлові провели операцію, він почував себе краще, хоча нога ще боліла. Тоді вирішили йти у бік України. 

“У лікарні залишились кілька лікарів, зокрема Андрій Гнатюк. Я потім дізналась, що він залишався з пацієнтами до останнього. Свою сім’ю відправив у безпечне місце. Одного дня пішов по воду і загинув”, – ділиться жінка.

25 березня сім’я вирушила в дорогу. Всі мали чітке розуміння того, що можуть не вийти. Врешті, після того, як пройшли кілька мостів і дійшли до залізничної колії, потрапили під обстріл градами. Тоді зрозуміли, що цією дорогою їм не вийти. Поки поверталися, виявилось, що так звані “днрівці” евакуювали родичів сім’ї у Росію. 

“Синові потрібен був медичний догляд. Діти для мене були найважливішими на той момент. Ми вирішили пішки йти у бік окупованого Росією Донбасу, у Виноградне. Дійшли до блокпоста бойовиків угруповання «ДНР» і нас відправили у селище Безіменне. Там був фільтраційний табір, але ми у нього не потрапили. Це був великий намет, там сиділи бойовики, дивились у людей татуювання, соцмережі, телефони, повністю вивчали життя, шукали те, за що можна притягнути. У Безіменному ми були тиждень.”

Про перебування в росії

На початку квітня родину вивезли у Таганрог, тут їм довелось пережити фільтраційний табір, з якого, на щастя, вибрались. Наступною зупинкою була вже Москва. Проте, перебувати тут було не так легко, щоб залишитись жити у Росії, потрібно оформити тимчасовий прихисток. 

“Хоч щоб якось існувати, нам підказали, що є табори для біженців, де можна жити, там будуть годувати і допоможуть швидко зробити документи. Бо своїми силами зробити це неможливо”, – говорить Вікторія. 

Дітям “промивали мозок” пропагандою

Переселенці з Донбасу жили у дитячому літньому таборі ще радянського зразка. Дітям тут проводили уроки, розповідали про Леніна та Сталіна, казали, аби вони вчили гімн росії. 

“У молодших класах сказали щось намалювати до кінця навчального року. Учень намалював прапор Росії, плюс прапор України, дорівнює серце. Інша дитина сказала, що Росія ‒ добра, а Україна ‒ погана, то як можна дружити і замазала прапор України. Або ж у таборі діти бавились у леґо і показували: це людина з України, а це з Росії. Солдат російський бере автомат і стріляє в українського. Я щось аргументувала, казала хлопчику, що російські солдати вбивають дітей в Україні. Він каже, що це неправда. Я говорю, що поранили мого брата, а хлопець відповів: «Але ж він не помер”… – розповідає донька Вікторії Домініка. 

Вікторія увесь час не припиняла пошуків волонтерів чи людей, які могли допомогти повернутися на територію України. Тоді натрапила на Андрія із Маріуполя, він вибрався з батьками і племінником із міста і жив уже у Львові.

Чоловік Вікторії не захотів повертатися, залишився в росії. Так жінка з двома дітьми їхала через Білорусь і Польщу. Зараз вони у Львові, намагаються звикнути до нового життя. Домініка Бєла ділиться, що не хотіла залишатись у Росії. Окупанти розбомбили все місто та загалом її життя. 

“У мене був пес Вайт, йому було 4 місяці. І кіт. Кота останній раз бачила 24 лютого, коли була вдома, тоді останній раз була в себе вдома. А пес прихворів і ми хотіли його відвести до ветеринара, але 24 лютого все було закрито. Пес був з нами. 13 березня, коли прилетів снаряд у дім, де ми були, Вайта не стало. До війни я уявляла, як буду з ним гуляти…” – витирає сльози дівчинка.