Військовослужбовець Марат Бірман один із тих, хто став на захист України ще у 2014 році. Він пройшов бої за Мар'їнку, Дебальцеве, Світлодарську Дугу. Майже 10 років життя чоловік провів на війні. Однак 9 листопада 2023-го Марат загинув на Куп’янському напрямку, коли повертався із передової.
Марат Бірман загинув 9 листопада 2023 року, коли повертався із передових позицій
48-річний Марат Бірман на позивний «Моня» родом із Бердичева, що на Житомирщині. Там він закінчив школу, ПТУ й працював у різних цивільних сферах до 2014 року.
Восени 2014-го він став військовим й поїхав у зону АТО. Тоді Марат із побратимами воювали неофіційно, без жодної зарплатні. Лише у лютому 2015-го він підписав перший контракт з 25 батальйоном «Правий сектор». З того час він постійно був на Луганщині та Донеччині, розповідає журналістам «Вчасно» дружина Марата Тетяна Бірман.
«Ми з Маратом познайомилися у 2020 році на Донбасі. Все почалося із соцмереж, — каже Тетяна. — Я сама із Бахмута і мала багато знайомих військових, які вперше звільняли наше місто. І так через них, через тему війни у коментарях соцмереж зав’язалося наше спілкування. Я заходила на його сторінку час від часу, потім почали листуватися в особистих повідомленнях. І так два самотніх серця об'єдналися. Ми листувалися десь місяць, бо не могли побачитися. Вперше зустрілися вже 1 травня, коли його відпустили на два дні».
Марат казав своїй дружині, що закохався не тільки в неї, а й у Донеччину. До війни він бував на Донбасі, кілька разів приїжджав сюди у відрядження.
«Казав, що полюбив Донеччину. Йому подобалися краєвиди. „Тут все інакше, навіть повітря. Глянь яке небо, поля“, — казав Марат. Він все мені фотографував», — пригадує Тетяна.
Через пів року знайомства з Тетяною Марат освідчився їй. Однак офіційно закріпити їх шлюб вийшло лише у березні 2021-го.
«Ми не могли довго розписатися, оскільки він був постійно у зоні бойових дій. І все склалося лише у березні 2021-го», — каже Тетяна.
Фото: Тетяна Бірман
Фото: Тетяна Бірман
Після одруження Марат й Тетяна проживали нетипове сімейне життя. Він постійно був на фронті, а вона чекала вдома на дзвінки та повідомлення. Час від часу Марат заїжджав додому аби перевдягнутися, попрати речі, побачити люблячу дружину і їхав далі.
«До вторгнення було більш-менш ще спокійно. Я жила за військовою частиною і його навіть на місяць перевели до нас у місто. Тут він ходив як на роботу — добу там двоє діб вдома. Ми бачилися частіше. А згодом його знову перевели й знову бачитися почали лише раз у місяць. Це було тяжко», — каже Тетяна.
Повномасштабну війну жінка з донькою зустріли самі, Марат у той час був у Степовому, що на Донеччині. Подружжя постійно намагалося тримали зв’язок.
«Виходив раз у три дні, казав, що живий, здоровий і все добре, — розповідає Тетяна. — Потім обстановка загострювалася, він зателефонував і сказав виїжджати нам із міста. Було важко все кидати ще й без його підтримки. Але ми зібралися і 8 квітня 2022 року виїхали. Переїхали до Дніпра, нас тут прийняли з речами, котами й собакою. Нині ми й досі тут. Тоді у планах було повернутися хоча б до Краматорська. Купити будинок, а далі відроджувати Бахмут, однак не судилося», — каже Тетяна.
Повномасштабне вторгнення обернулося двома безперервними роками без відпустки для Марата і його дружини Тетяни.
«Інколи йому вдавалося приїхати скинути речі, я бігом прала, він купався і поїхав далі. Бачила, що він був дуже стомлений, — каже Тетяна. — Я була для нього як психолог, постійно його підтримувала. Його мама була на той час за кордоном, він відписувався їй, щоб не хвилювалася, а зі мною завжди був на зв’язку. Це кожні 15 хвилин де є Старлінк. Це було важко, але ми витримували».
Фото: Тетяна Бірман
Марат провів майже 10 років на війні. За словами дружини, його душа лежала до військової професії. Він був на різних посадах — головний сержант, снайпер, сапер.
Востаннє обіймав посаду сержанта із матеріального забезпечення у 54-тій окремій механізованій бригаді.
«Найбільше любив саперську справу. До речі, одне із поранень отримав в руку коли він з побратимами мінував дорогу, — каже Тетяна. — Востаннє був на посаді сержанта з матеріального забезпечення й по інструкції взагалі не мав виїжджати на „нуль“, але фактично постійно перебував там. Останнім часом Марат дуже рвався на фронт, казав: „Хто, як не ми?“. А я йому говорила: „Ти розумієш, що в тебе родина? Це не твоє, в тебе інша посада, отже так треба“, намагалася заспокоювати його. Пам’ятаю, як ми говорили по відеозв'язку і ротний на фоні мені крикнув: „Я ж його бережу“, а я відповіла „дякую“ і посміхнулася».
Однак в той трагічний день, 9 листопада, виявилося, що їхати на «нуль» було нікому. Тому Марат із побратимом попрямували на передову, аби відвезти генератори й налагодити рації. Тоді він востаннє зателефонував Тані.
«Казав „Не хвилюйся, я в броніку, у мене каска модна“, усміхався, розповів, що він відвіз хлопцям. „Все, не хвилюйтеся“, — це було останнє що він сказав, — пригадує Тетяна. — А ввечері вони поверталися і їх змалював ворожий дрон, був туман, який згодом розсіявся і по них поцілили з ПТУР. Це було неочікувано, бо він був із тих, хто у воді не тонув і у вогні не горів. Фактично й не пожили разом, але назавжди залишилися такими рідними душами».
Фото: Тетяна Бірман
Фото: Тетяна Бірман
За словами Тетяни, вони з Маратом планували щасливе майбутнє, чоловік хотів купити мотоцикл Harley Davidson й поїхати подорожувати Україною.
«Він мав багато друзів, знайомих. Деякі досі телефонують, а багато навіть не знає, що він загинув, — розповідає дружина Марата. — Він був завжди за справедливість, правильний, всім допомагав. Марат як і кожен мріяв про закінчення війни, казав, що «Перемогу будемо святкувати на «Донбас Арені».
Полеглого Марата Бірмана поховали в Києві. Нині там проживає його мама.
«В Дніпрі не хотіли, він не любив це місто, — каже Тетяна. — А мама його нас чекає, каже, аби ми їхали до неї. Але переїжджати важко, крім цього ми й досі не отримали документи Марата, бригада зробила якусь помилку. Крім свідоцтва про смерть у нас більше нічого немає. Тому сидимо у Дніпрі чекаємо».
Марат Бірман за 10 років військової служби пройшов одні із важких боїв у Попасній, Дебальцевому, Луганську, Світлодарську, Бахмуті, Сіверську, Соледарі, Куп’янську.
За досягнення він був народжений: відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» — 2016 рік, медаллю «За участь в Боях «Світлодарська дуга» — 2018-й, медаллю «За відвагу» — 2019-й, ювілейною медаллю «30 років Збройним Силам України», — 2021 рік, почесною відзнакою «Хрест 54 ОМБР» — 2023-й.
Аби вшанувати пам’ять загиблого Марата Бірмана й надати йому звання Героя України дружина Тетяна зареєструвала петицію та просить всіх небайдужих підтримати та долучитися до ініціативи.
«Є за що звання давати, людина служила з 2014, де був у добровольчих підрозділах. З 2015 — у легалізованих батальйонах, — розповідає волонтер Сергій Наконечний. — Він брав участь у найгарніших боях, зокрема, коли точилася битва за Бахмут, декілька груп відправили на підкріплення наших хлопців в місто. Там зав’язався серйозний бій і почалися обстріли. Групі Моні довелося відступати. В цей момент випадково вони натрапили на іншу групу, яка теж потрапила під обстріл, втратила командира і зв’язок. Тоді Моня взяв на себе командування і вивів фактично три групи людей разом із загиблими й пораненими».
Фото: Тетяна Бірман
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!