«Волонтери вам не винні. Треба брати себе в руки», — донеччанка Ольга Данилова

«Ми самі балуємо людей візитами й гуманітаркою — з цього й починається»

Ольга Данилова пригадує: за період евакуації, який тривав з грудня 2022 року, траплялися прикрі історії з вимушеними переселенцями. Наприклад, коли ті жили на волонтерській базі, однак навіть не думали починати самостійно себе забезпечувати чи планувати життя, а чекали, що це за них зроблять волонтери. Коли ж цього не сталося й довелося самостійно шукати варіанти, як бути далі - ті ще й виявилися винними.

«Пам'ятаю, як ми вивезли з Часового Яру напряму сім'ю з дітьми. Вони прожили у нас у хостелі певний час. Вони хотіли виїхати з України, я їм дала всі номери інших волонтерів, що мала, і сказала телефонувати. Вони всіх обдзвонили, нічого не запам’ятали — ні з ким розмовляли, ні що то за номер, організація, але все одно зібралися їхати в Польщу. Приходять і кажуть: „На завтра треба бус“, а там речей стільки, що джипом усі ці речі, ще й людей, не вивеземо. Знайти такий бус на місці не можемо. Тому звертаюсь до волонтерів, а вони мені кажуть: „Ми вже домовилися за цю родину, їм же в середу їхати треба?“. А мати родини мені каже: „Ні, їхати треба завтра. Я точно знаю!“». Перепитувала разів п’ять, чи вона не залишиться на вокзалі й чи точно пам’ятає, з ким, куди і як їде. Сказала, що так. При цьому вона загубила всі телефони — хто їй телефонував, коли. А програма передбачає, що їх звідси, з Краматорська, взяли б за ручку — й за руку аж у Польщу привезли. Але через якийсь час я дізнаюсь, що в них щось змінилося, і вони лишилися ночувати на вокзалі. При цьому мені вони не зателефонували навіть, а потім звинувачували".

Люди повинні навчитися рухатися по життю, повинні розуміти, що їх вивезли з небезпечної зони й ними опікуються тимчасово. Але дехто потрапляє у тимчасовий шелтер, де всім забезпечують, та думають, що так далі й буде. Іноді люди неспроможні самостійно вирішувати свої проблеми.

«Я їх розумію: вони залишили у Часовому Яру дуже багато, майже все. Але зараз такий час, що не можна бути розгубленими. Треба брати себе в руки», — наголошує волонтерка.

«Чому моя дитина має сама себе забезпечувати, працюючи, а люди чекають, що я їм все дам?»

Робота з людьми важка: всі з різними характерами, різним світоглядом, вихованням та вмінням жити, реагувати на виклики.

«Але коли у нас всі ВПО поспіль кажуть: „А чого не всім однакова гуманітарка!?“ — то вибачте. Я з грудня не працюю, часу не вистачає через волонтерство. А ті, хто приходять за гуманітаркою, нерідко отримують зарплату в рази більшу, ніж я раніше. Моя дитина й моя мама вимушені платити за житло, моя донька йде у свої 18 років працювати, щоб себе забезпечувати, і ми ще й допомагаємо переселенцям. А дехто приходить у шубах, з макіяжем, на всіх пальцях каблучки чи якісь прикраси, і вимагає, щоб вам дали миючі засоби. Чому ми з чоловіком продаємо все, що в нас було, щоб допомагати людям, а вони стоять у всьому цьому й не можуть нічого зробити, щоб допомогти самим собі?» — розмірковує Ольга Данилова.

Саме така категорія «знедолених» є більш вимогливою до волонтерів. І такі люди є у кожному місті. Вони не розуміють, що волонтери — не олігархи, а такі ж люди, як і інші. Багато хто з них втратив домівки, роботу, вимушені були евакуювати родини. Вони також живуть в умовах війни, але вони ще часто ризикують життям заради інших, ризикують здоров’ям, коли кожну добу когось рятують або постійно везуть комусь допомогу. Іноді у них немає грошей, щоб заправити або відремонтувати авто, щоб виїхати з гуманітарною місією, тоді на допомогу приходять їх друзі або просто небайдужі люди, які надсилають власні гроші.

Коли волонтери зустрічаються з псевдо знедоленими та тими, хто нічого не хоче зробити для себе самого, тоді стає найбільш важко.

«В цьому випадку єдине. що мені хочеться сказати їм — це вибачте, любі, а як ви до війни жили? Так, зараз ціни зросли, але ця тенденція була з року в рік. Постійно щось дорожчало. А в Краматорську та Костянтинівці увесь період з 24 лютого 2022 року працювали аптеки, магазини. Так, деякий бізнес зачинявся, але ж не всі, було достатньо магазинів. То як ви жили до війни?», — каже волонтерка.

Не всі сидять, склавши руки в очікуванні допомоги

Але є багато прикладів, коли після евакуації люди намагаються рухатися далі вже самостійно. Саме такі врятовані викликають повагу у волонтерів та бажання ще більше їм допомогти.

«Одна дівчинка мене здивувала, наскільки впевнено себе поводила — була більш мужньою, ніж чоловіки, — згадує Ольга Данилова. — Хоча дівчинка з інвалідністю, має дитину, вагітна ще однією дитиною. В перший же день, щойно цю родину евакуювали з Часового Яру, її чоловік пішов на співбесіду. Дівчинка того ж дня бігала містом і шукала гуртожиток, оббігала пів Дніпра. І уяви: я кажу, що їй є де жити, ми все знайдемо, а вона мені - «Ні, я сама пошукаю, не турбуйтесь». І бігає з дитиною на руках, на шостому місяці вагітності, по всьому місту. Доки чоловік на стажуванні - вона оббігала з десяток гуртожитків, за кожен мені дзвонила: «От у цей гуртожиток нас не беруть, але туди беруть людей з інвалідністю — май на увазі, якщо когось треба буде поселити», «От у цьому є вільні місця, але незручно для дітей тощо».

Тоді дівчина сама сказала волонтерам: розуміє, що квартира все ж чужа, і може настати момент, що з неї доведеться виїхати. А в гуртожитку можна жити на постійній основі. Тож коли вона знайшла вільну кімнату — єдине, що попросила — це матрац на ліжко, тому що має проблеми зі здоров’ям, появі яких він може зарадити. Таким людям, зізнається Ольга, дуже хочеться допомагати — навіть коли телефон «палає» від запитів.

Ольга впевнена, зараз ті, кому найнеобхідніша допомога — це люди, які одинокі та не можуть самі вийти в магазин і нікого не мають поруч, маломобільні люди, мами з дітьми та люди, які житло яких постраждало під час чергової атаки.

«У Краматорську та Костянтинівці навіть є бабусі, які зі своєї мізерної пенсії оплачують комунальні послуги, щоб у них не забрали субсидію. І якось викручуються, щоб на ці копійки купувати корм чи м’ясо безпритульним тваринам, яких вони вже тривалий час підгодовують. Просто тому, що не можуть тепер їх покинути голодними. Саме цим категоріям ми допомагаємо, щоб ці люди хоча б на їжу не витрачали», — розповідають волонтери.

«Я знаю бабусь, які молоко коров’яче не продають, а просто віддають — військовим, переселенцям, тим, хто потребує, — розказує Ольга Данилова. — Є молода мама, в якої класні кури, несуть великі яйця, які можна було недешево продати. Але ні - вона їх віддає військовим і волонтерам, а не продає. Вона виносила хлопцям каву — дві трилітрові банки, заварені спеціально для них. Людина віддає останнє, хоча в родині троє дітей, будинок потрощений. І все одно намагається допомагати чим може, показує дітям приклад. Отаким я завжди готова допомогти. Заради таких людей я роблю те, що роблю».