Родині загиблого 20-річного Євгенія Зінченка вручили орден «За мужність» III ступеня (посмертно). Старший сержант загинув 2 січня 2023 року у Бахмуті під час артилерійського обстрілу. Він разом з групою прямував на підсилення до побратимів.
Фото: Людмила Зінченко
Військовий Євгеній Зінченко родом із села Калмиківка, що на Луганщині. У 18 років пішов у Державну прикордонну службу. До останнього боронив Україну з початку повномасштабного вторгнення.
У нього залишилися батьки, менша сестра й кохана дівчина, з якою хотів одружитися, розповідає журналістам «Вчасно» мама Євгенія Людмила Зінченко.
«Він був розумним, в дитинстві рано почав говорити й ходити. Був душею компанії, щедрим, справедливим, нікому ні в чому не відмовляв. Його дуже любили друзі та вчителі. Для мене він був не просто сином, а другом, порадником та підтримкою», — каже мама.
Євгеній Зінченко народився 6 липня 2002 року. Коли йому було 2,5 роки, сім'я переїхала у Старобільськ. Тут Євгеній пішов у дитячий садок і закінчив ліцей № 2. Потім почав вчитися на електрика у професійному ліцеї Луганського національного університету ім. Т. Шевченка.
«Він дуже любив займатися комп’ютерами, у 14 років ми купили запчастини, й він сам зібрав комп’ютер, — каже мама Євгенія. — Полюбляв програмування. Робив ігри, почав писати сайти й хотів далі цим займатися».
Фото: Людмила Зінченко
Фото: Людмила Зінченко
Фото: Людмила Зінченко
У 2020 році Євгеній пішов у прикордонники. Підписав контракт й служив у місті Золоте. Брав участь у зоні АТО, мав статус учасника бойових дій.
«Повномасштабна війна застала його у 19 років у місті Золоте, — розповідає мама полеглого. — Згодом він з побратимами вийшов звідти».
Євгеній брав участь у боях під Рубіжним, у квітні 2022 року виходив із Кремінної з оточення. Був під Сіверськом і Слов’янськом.
«На початку війни багато разів телефонував, аби попрощатися зі мною. Казав: „Мам, я більше не вийду, я більше не подзвоню“, — пригадує Людмила. — Але казав, що звідти не піде, бо „хто як не ми“. Казав, що стоїть тут заради нашого майбутнього. Дуже переймався, що не міг вивезти нас з окупації. Ми виїхали лише у квітні».
У липні 2022 року Євгеній поїхав на ротацію. 6 липня йому виповнилося 20. Він їх зустрів у Львівській області.
«Його частина була у Львівській області, але жив він недалеко у Волинській області, — каже Людмила. — Там він зустрів дівчину Альону. Закохався і перед тим, як їхати в Бахмут, зробив їй пропозицію. Перевіз нас у Нововолинськ і хотів, щоб ми разом з його коханою чекали його повернення. Вони хотіли одружитися та народити донечку, але не судилося».
20 грудня Євгеній із побратимами приїхали на позиції у Бахмуті, а 2 січня він загинув.
«Востаннє я чула його голос з 31 грудня на 1 січня, о 12 ночі він зателефонував на 5 хвилин, — пригадує Людмила. — 1 січня він написав, що прийшов із наряду і буде відпочивати, бо хворів. Випив ліки й мав готуватися до навчальної стрільби. Але чомусь на наступний день знову поїхав у наряд. Близько 16:40 він мені написав, що повернувся і з ним все добре. Казав, що голодний, але він так і не поїв — їх знову відправили на бойове. Наступного дня дізналася, що він загинув».
Євгеній разом з побратимами їхав на підсилення. Він загинув на позиції, коли почався мінометний обстріл. Його поранило першою міною, через нього пройшов осколок і застряг в іншому хлопці.
«Мій син ще годину прожив. З ним одразу загинуло ще двоє хлопців — Роман Ступак і Микола Літвінов. Поранення були не сумісні із життям», — каже Людмила.
Фото: Людмила Зінченко
Поховали Євгенія в Дніпрі на Краснопільському кладовищі 10 січня 2023 року. Після війни його рідні хочуть перепоховати його у рідному Старобільську.
«Женя хотів подорожувати Україною, хотів побувати у Карпатах. Перед війною мав піти у відпустку, але їх не відпустили, бо було вже неспокійно, — каже мама. — У нього залишилася менша сестричка, вони любили одне одного. Він був турботливим. Його кохана каже, що ніколи не зустрічала таких хлопців. Його начальники кажуть, що він був прикладом для інших. Я дуже пишаюся своїм сином, це був сенс мого життя».
Євгеній Зінченко хотів підняти прапор над рідним містом й звільнити Україну від окупантів.
«Син, коли пішов у Бахмут, він казав, що хоче підняти прапор над Старобільськом, щоб повернутися додому. Це була його мрія, але тепер ми підіймаємо прапор над ним. Я дуже хочу, щоб його мрія якнайшвидше здійснилася, й Україна стала вільною. Вірю у нашу перемогу і сподіваюся, що всі життя наших військових покладені недарма», — додала мама Євгенія.
Фото: Людмила Зінченко
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!