Рідні півтора року чекають на тіло: історія «азовця» та ультрас з Донецька, який поліг у боях за Маріуполь

Від ультраса до створення сім'ї та військового з «Азова»

Історія Христини на В’ячеслава розпочалася у 2008 році. Вони познайомилися коли були підлітками, їй було 17, а йому — 18.

«Славі подобався такий драйвовий спосіб життя, — каже Христина. — Коли в нас виникла романтична нотка я запитала у нього про його плани на життя. На що він мені відповів, що між футболом, хлопцями, бійками та дівчиною він завжди буде обирати бійки, хлопців і футбол. Каже: „Тобі потрібен такий хлопець?“, я відповіла „Давай спробуємо“. Так все і почалася».

У 2011 році Христина та В’ячеслав одружилися. Потім у їхнє життя прийшов Майдан, а згодом війна на Донбасі.

«У 2013 році ми спостерігали за подіями на Майдані. Коли це дійшло до Донбасу Слава разом із хлопцями ходив на проукраїнські мітинги, вони ховалися від сльозогінного газу та тих, хто розганяв ці мітинги», — розповідає дружина загиблого.

У 2014-му розпочалася війна на сході України. Тоді подружжя виїхало з Донецька до Дніпропетровської області.

«Через два тижні як ми виїхали, я дізнаюся, що вагітна і у 2015 році навесні у нас народилася донечка, — говорить Христина. — У листопаді цього ж року ми переїхали до Маріуполя, а через місяць Слава пішов до ЗСУ. Він почав служити у 54-тій окремій механізованій бригаді. Там був до 2019 року після чого перейшов до „Азову“ де й прослужив до моменту своєї гибелі».

«О 5 ранку він сказав, що нас обстрілюють»

За тижні два до повномасштабного вторгнення Христина і В’ячеслав мали розмови про евакуацію з міста. Жінка, як і більшість цивільних українців, не вірила, що буде війна. За тиждень до 24-го В’ячеслав поїхав на базу за наказом командування. Вони вже були напоготові. Христина залишалася вдома з донькою.

«Навіть 23-го я не вірила, що щось буде, — каже жінка. — Ми збиралися з дитиною їхати на змагання до Львова, у нас було бурхливе спортивне життя. Тоді я не спала всю ніч. О 5 годині ранку 24 лютого він мене набрав і сказав підіймайся, бо нас обстрілюють, сказав збирати речі».

Христина згорнула теплі речі, засоби гігієни й документи. Вона почула перші вибухи та пішла до подруги на нижній поверх. Там чекала на вказівки від чоловіка.

«Він зателефонував і сказав, що о 15.00 буде автобус біля торговельного центру. Я на ньому повинна виїхати, — згадує Христина. — Все як в тумані було. Нас вивезли до Полтави в смт Нові Санжари в санаторій Нацгвардії. Більше ми додому не повернулися».

Останній дзвінок

Через кілька днів жінка з дитиною поїхали до Львівської області. Патронатна служба «Азова» допомогла їм знайти житло у селі Тухля.

«Весь цей час Слава був на зв’язку, — пригадує Христина. — Коли ми приїхали до Тухлі я з ним встигла поговорити три рази. Останній був 5 березня о 14.00. Він мені зателефонував, а я йшла до магазину. Поряд зі мною не було доньки, вона залишилася вдома. Він спитав, як у мене справи, казав, що зникає зв’язок, попросив поговорити з малою, але її не було поруч. Дуже засмутився. Це була наша остання розмова. Після цього зв’язок в Маріуполі зник».

14 березня Христина отримала повідомлення від побратимів, що В’ячеслав загинув. Була й інформація від жінки іншого побратима, що він поранений.

«Я не вірила у його загибель, я говорила, що він везучий і вийде звідти, — розповідає Христина. — Чекала від нього дзвінка до 1 квітня, коли мені зателефонували дівчата із патронатної служби і сказали, що інформація точна, він загинув. У документах зазначена дата 22 березня, але вона не вірна».

За словами побратимів, В’ячеслав Матвієнко загинув 13−14 березня. В ту ніч він прийшов у сні до Христини.

«Слава був атеїстом, він не відвідував церкви, не признавав ніякі біблійні організації, ми навіть дитину свою не хрестили, — каже жінка. — А в ту ніч, коли це з ним трапилося, він мені наснився у рясі священника із довгою бородою і довгим волоссям. Я аж мокра прокинулася від цього сну. Тоді відчула, що з ним щось трапилося. Думаю, що саме в той момент його було поранено».

Після цього для родини В’ячеслава почалися довгі дні й ночі в очікуванні на повернення тіла рідної людини. Рідні дотепер чекають на загиблого, аби провести його в останню путь.

«Наразі пройшло вже більше, ніж півтора року, ми не маємо тіла. Здали всі аналізи ДНК, передивилися близько 14 тисяч фотографій в моргах, але його так і не знайшли, — каже Христина. — Можливо він лишився на окупованій території Маріуполя, там окупанти не віддають тіла. Я не одна така в „Азові“ нас таких близько 250 родин. Ну ми живемо і чекаємо з надією, що все ж таки зможемо його поховати й ця історія дійде логічного завершення».

«Пам'ять про загиблих має бути якомога тривалішою»

Вшанування пам’яті загиблих військових проявляється по-різному. Зокрема, для родин полеглих проводять товариські матчі між фанатами футболу і не тільки.

«Наразі пам’ять про мого чоловіка живе, є багато побратимів, які мені телефонували й висловлювали співчуття, — каже Христина. — Наразі проводяться товариські матчі в підтримку родин загиблих фанатів. Також є фонд „Трибуна героїв“ завдяки якому ми маємо можливість виїжджати за кордон на матчі збірної України, де вшановується пам’ять всіх загиблих. Сім'ї мають змогу одягти футболки із зображенням свого Героя. Це все транслюється по телебаченню. Діток, і в тому числі мою дитину, виводили футболісти на поле, а диктор у прямому ефірі казав, що це діти загиблих військових. Тому країна пам’ятає. Хочу, щоб ця пам`ять була якомога тривалішою».