«Допомагати українцям стає все складніше», — Діана Дольс з Франції про складнощі волонтерства і пасивних чиновників

Діана Дольс — українка, яка вже 15 років проживає у Франції. Останні сім з них Діана допомагає колишнім землякам з-закордону. Разом із Благодійним Фондом «Асоціація медичної та благодійної допомоги Франція — Україна» вона забезпечує українські лікарні необхідним обладнанням та меблями. Першочергово допомога була направлена на медзаклади, які приймали поранених на фронті українських бійців. Але з часом географія значно розширилася. Адже медична система в Україні переживає ненайкращі часи й, за словами пані Діани, сьогодні в Україні немає жодної лікарні, якій не потрібна була б допомога.

Лікарні, що залишилися на Донбасі, не були готові приймати поранених бійців

— Ваше волонтерство, як і у багатьох українців, розпочалося за часів Майдану. Думаю, можна сказати, що саме тоді в Україні по-справжньому зародився волонтерський рух. Що змусило вас та інших мобілізуватися? Українці Франції сподівалися на реальні зміни в країні?

 — Під час Революції Гідності діаспоряни повірили, що Україна зможе вирватися з тієї ситуації, в якій вона знаходилася. Тому багато хто з них почали допомагати, передавали на Майдан медикаменти, одяг, ліки. Спочатку відправляли все спонтанно, звичайними бусами. Ця допомога йшла невеликими партіями, але з усіх куточків Франції та інших європейських країн.

А потім навесні, коли зрозуміли, що почалася війна, вирішили створити Асоціацію, для того, щоб була змога ефективніше контактувати з донорами, допомагати більшими партіями. Спершу ми ставили на меті не гуманітарну допомогу, а скоріш обмін знань.

Одним з перших проєктів було запрошення французького професора в Україну для оперування поранених бійців.

А потім прийшло літо, почалася активна фаза війни, були дуже інтенсивні бойові дії, і до нас все більше почали звертатися з проханням саме про матеріальну допомогу. Я активно долучилася до Асоціації якраз після Іловайська, оскільки я сама з Дніпра і бачила, як Дніпровський госпіталь приймав дуже багато поранених. До того ж на Сході тоді взагалі всі великі лікарняні комплекси лишилися на окупованій частині, а ті лікарні, що залишалися на підконтрольній території, зовсім не були забезпечені для приймання поранених бійців. З цього пішла ідея робити гуманітарні відправлення.

Держава не сприяє благодійним ініціативам з-за закордону

— Переміщення великих гуманітарних вантажів потребує тісної взаємодії з органами влади. Вам доводиться багато контактувати з державними службовцями, як у Франції, так і в Україні. Наскільки благодійній діяльності заважає українська бюрократична машина?

 — Коли ми починали відправки у 2014 році, тоді держава (Україна — ред.) створила більш менш нормальні умови для донорів. Тоді передавати допомогу було набагато легше. Було набагато менше стосів паперу. Зараз я відзначаю, що ситуація погіршується. І іноді нашого ентузіазму просто не вистачає.

— Існує якась протидія вашій діяльності?

 — Є приклад з останнього: ми хотіли передати новий одяг для жителів прифронтових районів на Донеччині. Нам надали цей одяг наші партнери, які спеціалізуються на наданні допомоги внаслідок стихійних лих та катастроф. Це було близько трьох тисяч одиниць різного одягу. Органом, який визнає вантаж гуманітарним, для того, щоб його пропустили в Україну, є Мінсоцполітики. І от уявіть, там нам кажуть, надати від донора уточнення по цьому одягу — марка, країна походження, опис, розміри. А з іншого боку — надати перелік отримувачів за розмірами. Тобто надіслати поіменний список людей, які прийдуть за цим одягом, хоча вони його ще в очі не бачили.

І от вони нам заблокували повністю фуру, в якій крім усього були ще й лікарняні ліжка, заради цього нещасного одягу. Вони думають, що у нас є купа часу на цю паперову тяганину, давати їм пояснення по позиціях, яких катастрофічно не вистачає на тому ж сході, та й не тільки. У мене зараз складається враження, що допомога Україні потрібна лише нам (волонтерам — ред.). Зараз дуже складно, бо з боку держави немає бажання сприяти таким ініціативам.

За останній рік багато французьких донорів припинили допомагати Україні. Для них це стає все складніше

— У Франції цей процес відбувається інакше? Там взагалі можлива подібна ситуація, щоб органи держвлади ставили перепони тим, хто реально хоче допомогти?

У Мінсоцполітики у Франції такої бюрократії немає. Так, у нас є підвищена звітність для асоціацій, які використовують державні кошти. Але це все одно не та підзвітність, і не той контроль, що є в Україні. Коли я замитнюю у Франції — це спрощена процедура, адже усі люди розуміють, що це гуманітарна допомога. Так, асоціація перевіряється. Але немає такої бюрократії. Ця історія з одягом — показова. Вони можуть написати стільки своїх вимог, що наступного разу ніхто просто не захоче допомагати. І це неправильно, при такій потребі населення, відмовлятися від реальної допомоги.

— Що на такі дії української влади кажуть французькі донори, це відбивається на їхньому бажанні допомагати далі?

 — У Франції зовсім інша система. Це настільки спрощено, що коли я повертаюся до української бюрократії навіть з гуманітарною допомогою, ми вже цього не сприймаємо. Коли, наприклад, приходить фура з гуманітарним вантажем на Донеччину, і туди приїздить служба контрабанди… на гуманітарну фуру. Це для нас незвично. У нас такого немає. За останній рік багато французьких донорів припинили допомогу Україні. Вони сказали: Діано, це настільки складно, що ми не можемо. Ми тут збираємо допомогу, намагаємося допомогти, бачимо стан, в якому перебувають медичні, навчальні, соціальні заклади в Україні. Але між тим, що ми бачимо, і між бажанням держави дозволити допомогти — є дуже велика різниця. І від цього часом просто опускаються руки. Єдине, що нас тримає — це коли ти бачиш результат своєї допомоги. Коли бачиш, як людям був потрібен той чи інший вантаж, їх дбайливе ставлення. Тоді приходить розуміння, що всі зусилля були недарма.

На Донеччині дуже пасивні чиновники

— Були ситуації, коли місцева влада в Україні не йшла на контакт просто через свою інертність і громада втрачала якісь гуманітарні проєкти?

 — Нічого не хотіти — це звичний стан українського чиновника. Але у мене немає потреби схиляти їх до дії. Коли я бачу, що у держслужбовця немає бажання йти на зустріч, ми просто переходимо на інші проєкти, оскільки є й інші держслужбовці, які мають це бажання працювати. До того ж лікарні в Україні не приведені до того стану, щоб думати, що є такі, які не потребують гуманітарної допомоги. Допомога потрібна усім. Настільки великі потреби.

— На Донеччині також стикалися з байдужістю держслужбовців? Ситуація в регіоні досить складна, здається, чиновники мали б навпаки бути всіма руками «за» та підтримувати будь-які ініціативи.

 — На Донеччині чиновники дуже пасивні. Їм пощастило, що у нас є проєкт з військовими (гуманітарна ініціатива «Допомога Схід» з надання благодійної допомоги переважно медичного призначення для лікарень Донбасу — ред.), і вони нам не дуже і потрібні. Ми зараз контактуємо безпосередньо з лікарнями, або військово-цивільними адміністраціями, вони до речі більш конкретні. Тому на Донеччині у мене не було б такого великого гуманітарного проєкту без військових. Оскільки до цього у нас з донецькими чиновниками діалогу не виходило. Вони не були дуже зацікавлені.

— У Франції можлива ситуація, щоб місцева влада відмовлялася від подібної допомоги, яку реально потребує громада?

 — В Україні держслужбовці — це чиновники, розумієте, у нього чин! У Франції — це функціонери, там у кожного є свої функції. Вони не мають такого ореолу, як в Україні. Навпаки, кожен знає, що якщо він щось недопрацював для громади — то він втратить своє місце, що буде дуже велика критика, і що йому цього не пробачать.

В Україні немає такого підходу, все на рівні формальності. Навіть якщо я вишлю перелік (гуманітарного вантажу — ред.) для узгодження, на місцях вони просто розподілять, не думаючи, потрібно це чи ні.

Але є і позитивні приклади, звичайно. От у Краматорську влада забезпечила нашій Асоціації великий склад для зберігання вантажів. А це дуже важливо для тих обсягів, які ми передаємо. Видно, що вони зацікавлені у тому, щоб у Краматорськ надходила допомога. Тому ми плануємо декілька великих проєктів по лікарнях Краматорська. Саме тому, що ми відчули, що краматорська влада зацікавлена в покращені стану їх медичних закладів.

— Війна в Україні триває вже більше ніж сім років, чи слідкують зараз за тим, що тут відбувається у Франції? Чи взагалі цікава їм Україна?

 — Франція живе своїми проблемами. І це нормально. Щодо діаспори, була дуже велика мобілізація у 2014 році. Потім багато втомилися, розчарувалися. Люди відчули, що те, на що вони сподівалися — ніяк не настало. Що держава так і не стала відкритою до людей. Що ті зміни, які відбулися — вони неспіврозмірні з тими жертвами, які були принесені. Багато розчарувань за ці роки.

Ми це відчуваємо навіть по мобілізації волонтерів. Щодо французів — вони зараз уже хоча б знають, що Україна — це не Росія, і навіть приблизно розуміють, де вона розташована. Їм цікаво знати, що відбувається в Україні, але зараз вона вже не є центральною темою французьких медіа.

Донори кажуть, «шкода, що по телебаченню про Україну нічого не показують, бо ми думали, що там вже все закінчилося». Останнє що я бачила по ТБ про Україну — це про підбори на параді до Дня Незалежності…

Матеріал створено у рамках спецпроєкту «30 років Незалежності» інформаційного агентства «Вчасно»