“Думав, посивію, коли її не побачив”: як військовий разом з бойовою чотирилапою напарницею захищає Донеччину

Журналістам “Вчасно” військовослужбовець розповідає: на сьогодні він уже неодноразово евакуйовував бійців розбитих бригад. Доводилося рятувати хлопців, які лишилися абсолютно без нічого – тому що їхні речі, як і військову техніку, знищили окупанти обстрілами. 

“Я зустрів війну, як і всі інші українці, о п’ятій ранку 24 лютого, коли прокинувся від новин і вибухів. Пішов воювати в перші дні війни, а 28 лютого отримав на руки автомат. До того 2 дні обходив пороги воєнкомату, бо був втрачений військовий білет – без нього не хотіли брати воювати. Потім все ж знайшлась команда знайомих, яка організовувала групу, в яку можна було потрапити. От і потрапив в цю групу знайомих, навіть взяв з собою товариша в команду. В перші дні ми робили коктейлі Молотова, варили “їжаків”, так і записали нас все-таки у воєнкомат в ТрО”, – розповідає Віталій Шанченко. 

Дружина, зізнається, не хотіла, щоб Віталій йшов воювати – удома його чекала не лише вона, а й двоє їхніх дітей – 14-ти та 9-річний сини. Проте від своєї ідеї воїн не відмовився. І коли його родина евакуювалася в іншу область, він все ж лишився не сам – а з домашньою улюбленицею сина. На війні напарниця, Аврора. проявила себе як найкраща подруга та психолог, і без неї воїн уже не уявляє свого життя. 

“Авроша вже навіть на БТРі каталася”

Віталій розповідає: Аврора лишилася з ним у Покровську, оскільки туди, куди його родини запросили, не було можливості забрати собаку. Так “напарниця” почала скрізь “кататися” з військовими. Звикла й полюбила це настільки, що лише бачить машини – відразу скакає в будь-яку машину й чекає, поки буде кудись їхати. Військовий жартує: Аврора настільки крута, що зробила те, що не вдається багатьом українцям – вже каталася на “бетері”.

Щоправда, в небезпечні виїзди Віталій намагається лишати Аврору в безпеці у частині або вдома – тому що надто хвилюється за неї.

“В один з бойових виїздів ми потрапили під обстріл. Тоді одній з бригад розбили всю техніку в Нью-Йорку. Пам’ятаю, першим бажанням було вискочити з машини, щоб уламками не заділо. Тоді Авроша якраз лишилася в частині. я її з собою не взяв – і радий цьому.

А разом з Авроркою ми застали той момент, коли по нас вперше “Іскандер М” прилетів. Я якраз був на чергуванні, сидів з нею, відпочивав. Нічого не віщувало біди – просто звичайне чергування, і в один момент щось дуже сильно “бабахнуло”. Дві людини поранено, зокрема й цивільні. Багато кульок порозліталося маленьких… Наслідки цього – все було побите: розлите топливо, побиті машини… Хорошого мало. Аврошка також злягалася, заховалася тоді на другому поверсі. А на ньому, побачили потім, ще й повилітали вікна й двері”, – пригадує Віталій Шанченко. 

“Собачий патруль” Донбасу

Для свого військового Аврора – як побратим-психолог. Сам Віталій розповідає, що за час цієї війни стосунки з собакою стали зовсім інші, абсолютно відмінні з тими, які були до 24 лютого. 

«Взагалі-то я її спершу геть не хотів – Аврору подарував синові на День народження, бо він випросив, але я собак геть не хотів заводити. А зараз вона поруч зі мною весь час, не уявляю себе без неї. Вона заспокоює”, – каже воїн. 

Аврора на фронті уже й знайшла побратима – Брюлю, “бойового йорка” й чотирилапого побратима військовослужбовця “Пастора”. Спершу вони “притиралися” – кілька разів навіть “гризлися”. Але потім зрозуміли, що удвох краще дружити, аніж ворогувати, й подружилися – тепер разом і їдять, і граються. 

“Якщо кілька днів не бачаться – то кілька хвилин вони не відходять один від одного, облизують  один одного від радості. І завжди разом гуртуються: якщо Брюль бачить, що Аврора не справляється з якимось “ворогом” – летить до неї. А якщо Брюль починає “дориватися” до значно більшого собаки – до нього біжить Аврора на допомогу”, – розповідає Віталій.

“Я до неї летів об’їзними дорогами. Приїжджаю – бачу: сидить, чекає, нікого не підпускає” 

Журналістам “Вчасно” військові розповідають: нещодавно стався інцидент, коли Аврору випадково залишили на заправці. Але вона не лише нікуди не втекла, а й до останнього чекала на повернення свого військового – знала, що він її не покинув.

“Це якраз було, коли я їздив у відпустку. Зупинився на заправці, але батарейка у брелоку від сигналізації розрядилася. Доки я самостійно намагався її відремонтувати, але нічого не виходила – приїхала й поліція допомагати. Ми стояли й вирішували, що робити (бо батарейка – індивідуальна, її просто так не купиш) – тому я випустив Аврору побігати на вулиці. Мабуть, хвилин 30 “грався” з ключами. І от завів автомобіль, закрив капот, сів у машину й поїхав. Ще і їхав об’їзними дорогами, а не по навігатору. І от їдемо, і я кажу: “ну все, Аврорка, ми вирвались!”. Коли дивлюся на сидіння навколо – а її немає. Отоді я злякався, звісно… Ледь не посивів. Відразу ж розвернувся, мчав на заправку. Приїхав – а вона сидить, чекає, нікого не підпускає до себе. Як побачила – зализала мене всього, зраділа дуже”, – пригадує Віталій Шанченко. 

Після перемоги військовий разом з Авророю та родиною планує змінити місце проживання й переїхати до Львова. Хоче там жити не лише тому, що подобається місто, а й через те, що там зовсім інше ставлення до військових.

“Там люди зовсім з іншими життєвими позиціями… Тут вже несила бути, тут вже не подобається. Люди на Донбасі тепер інші. Якось до 24 лютого я ще вживався і зі знайомими, і з ріднею, попри їх проросійські погляди. Навіть намагалися спілкуватися. А зараз уже не можу. Хоч і шкода кидати все нажите, але тут мене вже нічого не тримає. Нерухомість – ну й що? Тут продам, а там побудуюсь. Головне – війну виграти, а далі все буде”, – каже Віталій.