ФОТО. Розведення військ та реінтеграція: думки мешканців Авдіївки щодо мирних ініціатив влади розділилися

Позиції жителів виявилися кардинально протилежними, повідомляє ІА «Вчасно».

Декільком десяткам людей в Авдіївці було запропоновано відповісти на питання інформагенції. Лише четверо погодились назвати себе і ще одна жінка не захотіла називати ім'я та посаду. Ті, хто відмовились, хвилювалися, що за їх висловлювання їм буде «щось погане» чи то від влади, чи то від правоохоронців або загрожує звільнення з роботи.

Ваше ставлення до процесів розведення військ, реінтеграції та примирення з людьми на окупованих територіях

Юрій Зинов'єв, соціальний працівник БФ «Карітас Запоріжжя» в Авдіївці, 41 рік:

Особисто я проти розведення військ. Бо не факт, що після цього не почнеться якесь загострення, накшталт повторення того самого 2014-го року. А навіщо нам це? Невже люди мало настраждалися? Це не війна, це заробіток грошей. Я за мир, але щоб Донбас був у складі України. Реінтеграцію цих (окупованих, — ред.) територій я підтримую. Але це буде непросто, бо треба шукати компроміс. У багатьох члени сімей опинилися по різні боки барикад. Але треба якось объєднуватися, знаходити, мабуть, спільний знаменник. Бо інакше нічого не вийде. І взагалі зараз на Донбасі багато роботи для психологів. Тому що мізки людей треба приводити до ладу.

Віта Глазунова, власниця салону краси, 46 років:

Мабуть, я не є професійним аналітиком, мені важко зрозуміти, чим всі ці розведення військ та реінтеграція мають закінчитися. Але я за мир майже на любих умовах, які зараз пропонуються у суспільстві: чи то будуть Донецька та Луганська автономії у складі України, чи то вони повністю повернуться до нас на тих самих правах, як раніше, як і інші регіони України. Якщо мова йде про розведення військ, то нехай воно відбудеться масштабно — одні й інші мають відійти на 300 кілометрів від лінії дотику. Я так розумію, що 300 км — це саме та відстань, яка буде за територією державного кордону. А відводити на кілометр чи два я вважаю неефективним, це не вирішить проблему. Тому що зброя, яку відводять, стріляє на десятки кілометрів. І взагалі я до кінця не розумію, як це відвести війська: це ж територія міста з мирними громадянами, і далі, за ним, теж місто, і далі міста чи селища — там теж люди. Тобто, на мою думку, розведення має бути таким, щоб взагалі неможливо було проводити бойові дії. Але хочу зауважити, що таке розведення має бути дзеркальним, тобто відвід армії має відбуватися обома ворогуючими сторонами. Щодо примирення. Якщо людина влаштовує або приймає участь в розправах, тоді йому не має виправдання. В той же час мені здається, що людей, які тримали в руках зброю, можна амністувати — адже вони прості вояки і виконували наказ. Гадаю, бажання когось вбити в них не було. Вони, можливо, помилилися. Я вважаю, що треба знайти тих, хто є мозком цієї історії, — ту підводну частину айсбергу, яка криється за всім цим. Тобто важливо знайти не виконувачів, а авторів сценаріїв. А люди, за великим рахунком, — це заручники ситуації. Ті, хто заблукав, ошукані громадяни, які, можливо, чогось не зруміли, а потім зрозуміли, але стали заручниками обставин.

А от кого ні в якому разі не можна вибачати, так це ті, хто людей обдурив і використав. Такі особи мають понести найсуворіше покарання.

Валерій Панасенко, менеджер у будівельній організації, 33 роки:

До розведення військ ставлюся все ж позитивно. Як житель міста, який неодноразово потрапляв під обстріли (було навіть пряме влучення в квартиру), вважаю, що як мінімум важку техніку потрібно прибрати. На лінії розмежування треба лише залишити спостережний пункт… З реінтеграцією складніше. На мій погляд, вона не повинна бути «будь-якою ціною». Всі політики кажуть, що потрібно зробити життя в країні краще, тоді люди захочуть повернутися самі. От нехай і працюють в цьому напрямку активніше. Від цього краще буде всім. І з цієї сторони і з того боку. Щодо примирення в мене така думка: для того, щоб примиритися, потрібно пробачити один одного. Як би складно це не було. Іншого варіанту немає. Так, це буде дуже складно. Але завжди будуть люди, які залишаться незадоволені.

Юрій Власовец, викладач хімії у професійно-технічному училищі, 38 років:

Якщо реінтеграція буде проходити за українським сценарієм, то мене це влаштовує. Для мене важливо, щоб у Донецьку була українська влада, на адмінбудівлях майорів український прапор. При цьому я вважаю, що потрібно почати з реінтеграції умів, а лише потім — територій. Зараз відбувається розведення військ. Я до цього ставлюся негативно, тому що я проти відступу нашої армії від своїх позицій. Це не крок до миру. Це крок до капітуляції і до здачі української території. До речі, я не готовий до примирення з сепаратистами. Якщо вони не люблять Україну, то нехай залишать нашу територію на Донбасі. З ними потрібно проводити роз'яснювальну роботу, але не думаю, що це суттєво змінить їхній світогляд, тому я не бачу повного примирення з ними.

Жіінка, 56 років, місцева жителька Авдіївки:

Оскільки я стою на позиціях, що окуповані Донеччина та Луганщина, а також Крим — це Україна, то рано чи пізно ці території мають повернутися в лоно нашої країни. Хотілося б, звісно, щоб це відбулося раніше. Тому що ті процеси, що там відбуваються, вони свого роду незворотні. Реінтеграція — це системний процес, який мають запускати розумні люди, а не популісти. Тобто реінтеграція — це, з одного боку, важкий процес, а з іншого, — не безрезультатний. Але для цього потрібно закрити кордон. І на мій погляд, темою всіх перемовин має бути те, як ми закриваємо кордон і як він повертається під наш контроль.

У нас в країні є такі інституції, які готові взяти на свої плечі процес реінтеграції, і тоді все пройде нормально. Навіть якщо відключать якийсь російський канал, вже процес піде швидше. Розведення військ в тому варіанті, в якому воно зараз здійснюється, — це капітуляція.

Тобто якщо ми відводимо з позицій в односторонньому порядку своє військо, то ми капітулюємо, ми здаємо свою територію. Ту територію, яку відвойовували, ті місця, які були важливими, стратегічними.

Навіщо? Щоб в черговий раз сісти за стіл перемовин і підписати якийсь вирок собі? Я цього не розумію. Я проти перемовин з керівниками невизнаних республік. У 1918 році в результаті подібних полуперемовин Україна перестала існувати як держава. Сценарій — один в один. І зараз ми знов повторюємо невивчені уроки історії. Тоді була Українська народна республіка. І така сама гібридна війна у виконанні більшовицької Росії. Тоді Україну розірвали. А те, що залишилось, добили голодом.

Ми живемо у 21 сторіччі, є купа дипломатичних механізмів, які могли б прискорити настання миру. Є багато міжнародних документів, які не виконуються, — той самий Будапештський меморандум і т.д. Адже мир — це колективний фактор.