Форель сміється: любові до куховарення він не мав ніколи. Однак турбота про сина змусила створювати такі страви, від яких навіть поранені бійці посміхаються.
Стабілізаційний пункт бригади «Червона калина» на Покровському напрямку — місце, де кров, піт, сльози та медикаменти назавжди змішані в клубок оголених нервів. Щодня через медиків проходять десятки, а інколи — сотні бійців, і багато хто після пережитого, маючи можливість рухатися та будучи у свідомості, тут чи не вперше з моменту поранення переводить дух. Хтось — після отриманої контузії, проникаючого поранення чи вибуху, який ледь не забрав їхнє життя, хтось — зі зламаними руками чи забитими внутрішніми органами або ребрами. Здається, що в такі моменти останнє, про що думають тимчасові пацієнти стабпункту — це про їжу. Однак Геннадій, якого тут звуть Фореллю, категорично не згоден — каже, що саме тут пораненим і треба дати щось смачне, аби вони відчули, що пекло лишилося позаду — за кілька кілометрів від цього місця.
«Життя так розпорядилося, що довелося навчитися готувати — спершу коли дружина померла, а треба було сина годувати. А потім він виріс, навчався — треба було дати йому якісь „тормозки“, бо вже був ледачий — не хотів їхати додому, а щось із собою залюбки брав. І собі ж готував, бо чотири роки сам жив. А потім — мобілізація. І тут знадобилися мої вміння», — розповідає кухар стабпункту.
На фразу про те, що Геннадій — душа стабпункту, він скромно й сором’язливо відмахується. Каже, що вдома все одно не всидів би, знаючи, що може чимось бути допоміжний у війську. Тим паче — в місці, де рятують життя захисників.
«Я сам — доброволець, з Вінницької області, з міста Бар. Так хлопцям і кажу, щоб вони потім посміялися: „Я — з Бару!“. Спершу був у батальйоні, потім коли нас розформували — перевели в медроту. І тільки потім мене затвердили кухарем», — каже Форель.
Справа — Форель, «душа» стабпункту за версією медиків і поранених бійців.
Страви, які готував лише упродовж кількох днів, пригадує спільно з кількома хлопцями — оскільки готує багато й на всі прийоми їжі - щось різне: «риба біла й була червона», відбивні, вермішелі, супи й щонайменше три види каш. Хоча особливе місце у серцях бійців займає найулюбленіша страва — борщ. На стабпункті це те, що регулярно просять і можуть навіть їсти кілька днів поспіль.
«Три дні їдять борщ! Кожного разу приходять і тільки за нього й питають. А є Ваня — то він і п’ять днів готовий їсти його», — сміється Форель.
Готує, зізнається, не стільки руками й за рецептом, а так, як сам вбачає, що буде смачно. Вгадує щоразу — бо й медики стабпункту, й поранені, яких Геннадій годує, жартують, що заради цього можна й ще раз повернутися. Хоча на це кухар зауважує: бачити їх на стабі знову пораненими — не хоче. І радий такому їхньому поверненню не буде, бо хоче, щоб усі були здорові й живі.
«Я краще їм готуватиму борщі й м’ясо, аби вони тільки здорові й цілі були. Якби така мотивація працювала — я б тільки цим і займався. Тим паче я — людина похилого віку, мені вже й протипоказано спати більше кількох годин», — з посмішкою зауважує чоловік.
Плани на повернення після війни — наполеонівські: і бавитись із внучкою, і нарешті поїхати до молодої дружини, з якою одружився кілька тижнів тому.
«Мені для щастя багато не треба — аби тільки все було добре, спокійно й закінчилася війна. Й обійняти своїх дівчат і сина», — посміхається Форель.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми «Голоси України», яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.