Наталія Келембет — медсестра «Лікарів без кордонів», яка допомагає людям у Донецькій і Дніпропетровській областях. Основні пацієнти — літні жителі прифронтових міст та сіл.
Наталія Келембет — медсестра «Лікарів без кордонів"/ Фото надано: пресслужба "Лікарів без кордонів"
Міжнародна медична гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» щодня евакуює людей Донеччини до безпечніших територій. Команда лікарів складається з людей, які добровільно прийняли рішення допомагати іншим людям, які цього потребують. Особливо важливим набуло значення «рятувати» після повномасштабного вторгнення.
Наталія Келембет — медсестра «Лікарів без кордонів» в Україні. Вона приєдналася до команди після того, як вимушено евакуювалася з Авдіївки.
Нині місто перебуває під російською окупацією. Авдіївка повністю зруйнована — не залишилося жодного цілого будинку, де до початку повномасштабної війни проживало 30 тис. людей.
«Я добре пам’ятаю день повномасштабного вторгнення. Тоді я працювала головною медсестрою в лікарні в Авдіївці. Це було 24 лютого 2022 року, і того ранку моя асистентка мала отримати щеплення від COVID-19 — вакцинація ще активно тривала, — розповідає Наталія Келембет. — О 6 ранку, коли я ще лежала в ліжку, вона зателефонувала мені та сказала: „Наталіє, що нам робити? Чи варто нам все ж таки йти за вакциною? Почалася війна“. Я не повірила: „Тетяно, яка війна? Не говорите дурниць. Звичайно, треба йти — треба вакцинувати людей“, — відповіла я. Вона вмовляє мене увімкнути телевізор. „Побачиш, що відбувається“, — сказала вона».
Лише коли Наталія прийшла на роботу о 9 ранку — а лікарню обстрілювали — вона повністю усвідомила реальність.
Страх, дефіцит і виживання
За словами медсестри, всі були налякані - і медперсонал, і пацієнти. Невеличкі групи збиралися в кабінетах, тривожно обговорюючи, що може статися далі.
«Ми вже пережили війну у 2014 році, і ми продовжували запитувати себе: чим це закінчиться? Люди боялися виходити на вулицю. Лише два магазини залишалися відкритими — на 30-тисячне місто. Можете собі це уявити? Але все одно страх тримав людей вдома», — каже Наталія.
У лікарні зафіксували сплеск пацієнтів з гіпертонією, і багато хто приходив просто за ліками, оскільки майже всі аптеки були закриті. За кілька днів ті, хто міг евакуюватися, виїхали. Залишилися лише літні та найбільш вразливі люди, які шукали життєво необхідні ліки — особливо інсулін.
«Часто, коли ми надавали допомогу пацієнтам, починався обстріл, і нам доводилося тікати до підвалу. Там не було ні електрики, ні води, нічого — ми працювали при свічках», — пригадує жінка.
Фото надано: пресслужба «Лікарів без кордонів»
Рішення, що змінило життя
Певний час Наталія залишалася в Авдіївці попри обстріли. Одного вечора жінка повернулася додому і почала мити вікна на балконі. Раптом почався обстріл. Вона вчасно вибігти в коридор і завдяки цьому залишилася неушкодженою. За мить всі вікна розлетілися на друзки. Скло, яке щойно вимила жінка, зникло.
«Саме в Авдіївці я вперше побачила „Лікарів без кордонів“. Я бачила, як вони працюють у прифронтовій зоні, надаючи медичну допомогу людям, які її відчайдушно потребують, попри постійну небезпеку. Я була зворушена, це не передати словами. Я подумала, що ці лікарі не забувають про людей навіть тут. Тоді я зрозуміла, що хочу бути частиною цього», — розповідає Наталія.
Коли в місті вже не було зв’язку, а лікарню, де працювала жінка, евакуювали, вона зрозуміла, що час їхати. Для тих, хто залишився, більше не буде ніякої медичної допомоги.
«У мене були літні батьки, які залежали від ліків — я не могла більше ризикувати, — каже жінка. — Я з батьками евакуювався до Слов’янська. Наша лікарня закрилася, і деякий час я сиділа вдома. Але я продовжувала шукати спосіб допомогти людям, бути корисною. Я пережила те, що зараз переживають багато інших — я розумію їхній біль. Так я знайшла свій шлях до «Лікарів без кордонів».
Робоча родина
Зараз у складі «Лікарів без кордонів» Наталія їздить з сімейним лікарем або з гінекологом з мобільними клініками у Донецькій і Дніпропетровській областях. Основні пацієнти — літні люди, які залишилися в прифронтових містах.
«У Павлограді ми приймаємо пацієнтів, евакуйованих з прифронтових міст. Я ніколи не забуду один день — евакуацію з Костянтинівки, — розповідає медсестра. — До нас привезли сімох поранених з уламковими пораненнями. Їхні поранення були одноденної чи дводенної давності - вони зволікали з виїздом, попри те, що були поранені. Чому? Тому що, як кажуть у народі: „Мій дім — моя фортеця“. Слухати їхні історії було дуже боляче. Я їх повністю розумію — я теж хочу додому. Але я знаю, що ніколи не повернуся, адже дому більше немає».
Фото надано: пресслужба «Лікарів без кордонів»
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!