Гліб Стрижко склав присягу на вірність українському народові 24 лютого 2021-го — рівно за рік до повномасштабного вторгнення росії. На службу йшов за покликом і серця, і розуму, ретельно готувавшись до рішення, що так чи інакше мало змінити звичне життя.
Пізніше у жовтні того ж року дав клятву морського піхотинця. Її зміст — не просто слова для чоловіка, а принципи життя, яким він вірний завжди. В інтерв'ю «Вчасно» Гліб Стрижко розповів про те, як вижив після російського авіанальоту в Маріуполі, що давало сил витримати ворожий полон, як, дивуючи лікарів, відновлювався після важких поранень, та чим нині допомагає ветеранській спільноті України.
ІА «Вчасно»: Як вирішили пов’язати життя з військовою службою? Ви — історик за освітою і багато займалися діяльністю у громадському секторі, працювали в Українській академії лідерства. Тож як прийняли таке рішення для себе?
— Ще з дитинства мене це цікавило, зокрема, під час навчання у школі займався у військово-спортивному центрі «Воїн».
Але тема війни завжди була поруч, я цікавився нею — дивився фільми, документальні стрічки, волонтерська діяльність дуже часто перетиналася з цим. У мене на історичному факультеті були деякі викладачі — колишні військові, які після поранень у 14-му році поверталися до викладання, і я собі розумів, що рано чи пізно це до мене прийде в якийсь логічний, найнеобхідніший час, і що це буде апогеєм моєї служби для України. Тобто, коли в мене буде можливість захищати найцінніше для мене зі зброєю в руках. І коли вже працював в Українській академії лідерства, я розумів, що це для мене фінальний рік роботи і далі хочу продовжувати службу у війську. Це було моє виважене, обґрунтоване рішення, до якого я дуже готувався, і якого дуже хотів.
Хлопець усвідомлено вступив до лав морської піхоти / фото з архіву Гліба Стрижка
— Яким для Вас було 24 лютого минулого року, була якась напруга та тривожність перед цим, і чи взагалі було розуміння, що може припасти велика війна на наше покоління?
— З одного боку, знаєте, ми багато сміялися. У нас в бліндажі був телевізор, і ми мали змогу дивитися й читати новини. З чого, власне, сміялися — через те, що ми були по факту в 700−800 метрах від ворога, але в нас не було такої паніки, як нам здавалося, у цивільних людей. І тоді я собі зрозумів, що коли ти знаходишся у вирії якихось подій, інакше все сприймається, ніж в умовному далекому місті в оточенні цивільних людей. Чи були думки, що буде якась велика війна? В мене конкретно — ні. Із розмов з моїми друзями — у них так само ні. Ми собі думали й були впевнені, що буде загострення безпосередньо в Донецькій і Луганській областях.
Тиждень до повномасштабного вторгнення був прекрасним, покращилася погода, було дуже тепло. Все було спокійно, виважено, нічого цьому не передувало.
Але безпосередньо вночі, десь о 2:30 ночі (24 лютого — ред.) почався дуже масований артилерійський обстріл, працювали системи залпового вогню, почався дощ. І все немов би було, мені хочеться сказати, по канонах якихось бойовиків, бо так це виглядало — масований обстріл, у вухах дзвенить, нерозуміння того, що відбувається, поки йде оцей короткий процес акліматизації до реальності. Було страшно, але треба було своє робити. То ми й робили.
— Морська піхота була якраз в епіцентрі бойових дій у Маріуполі. Які бої Ви пройшли у березні-квітні, і як врешті опинилися на металургійному комбінаті? Це був завод Ілліча, правильно?
— На металургійний комбінат Ілліча ми зайшли ще десь 28 лютого або 1 березня. Нині я точно не скажу, бо телефоном з вечора 23 числа я не користувався — потім він просто виконував роль цегли і архіву з фотографіями. Ми стояли трохи північніше міста Маріуполь і в ході маневрів передислокувалися до міста й зайняли металургійний комбінат імені Ілліча. І там, власне, проводили оборонні дії, і в принципі вся свою маріупольську кампанію я провів там, всередині цього заводу аж до свого поранення.
— Як дістали поранення, і що пам’ятаєте про цей момент, наскільки чіткі це були спогади і відчуття?
— Я собі пам’ятав цей момент по-одному, потім хлопці - друзі мої, які повертаються з полону, доповнювали цю історію. Тому подальші мої слова — це те, як я це сприйняв, і що потім розповідали хлопці.
Це був уже квітень місяць, коли умовно все зайве відрізалось, коли навіть мозок усе те, що відбувається, сприймає зовсім-зовсім по-інакшому — звикається з тим, що навколо хаос, що навколо все зруйновано. Коли те, що здавалося чимось нереальним, стає буденністю, і, відповідно, не викликає чогось там надзвичайного.
Я стояв умовно в будівлі, яка була трошки попереду наших усіх позицій, і моя функція була — спостерігати. Коли я бачив ворога, незалежно від того, чи це жива сила противника, чи техніка, мав інформувати своїх побратимів, які стояли трошки позаду мене, про те, що відбувається, і хто наступає, задля того, щоб вони могли активно знищувати ворога. Хлопці вже сміялися з того, наскільки я монотонно по радіостанції передавав, що бачу танк чи декілька, що танки стріляють по моїй будівлі, знищуючи четвертий поверх. Я це таким спокійним, дуже монотонним голосом передавав. Це для мене один із показників того, наскільки мозок і людське тіло адаптивні до всього, що відбувається, незалежно від того, чи це хороше, чи це погане.
Після того, як у цій будівлі був зруйнований четвертий поверх, ми перемістилися на третій, але час від часу і підіймався на верхній поверх, тому що очевидно: чим вище знаходишся, тим краще кут огляду. В один із таких моментів, коли я підіймався та був на сходовому майданчику, то побачив, що поїхав танк, і він цілиться по нашій будівлі. Був яскравий спалах — і після того я нічого вже не бачив. Я собі подумав, що влучив танк — і будівля згодом зруйнувалася, пізніше хлопці розповіли, що це було влучання авіабомби. Я звалився з третього поверху, будівля посипалася — і мене всім цим привалило.
Я не знав, чи я живий, чи мертвий. Коли все це відбулося, я собі подумав: «Вау, оце, швидше за все, моя смерть». У мене почався такий діалог, певно що, з Богом. Хоча більше було схоже на монолог. Я просто запитував: «Оце така моя смерть? Оце так закінчиться 25-ий рік мого життя? Я собі уявляв це по-інакшому, а воно так просто: стрельнув танк — і я загинув?»
Певно, через те, що був сильний викид адреналіну, я не відчував усього болю тих травм, які отримав, бо їх було вдосталь. Зрозумів, що відбулося щось не дуже добре, але принаймні я живий, коли по радіостанції мене почав викликати мій командир, та я почув свій позивний. Зрозумів, що, окей, я ще живий, скоріш за все, під завалами, тому нічого не бачу, і тому не можу поворушитися. Це була одна з думок. Інша — що я не можу поворушитися просто від отриманих травм. Принаймні руками я щось там міг рухати, тільки відчував, що вони завалені.
Потім командир дав наказ, аби подивилися, чи я живий, чи принаймні витягнуть там моє тіло. Я почув голоси хлопців, я знав, що це свої, бо впізнав їх. Вони мене витягли з-під завалів. Розумів, що трапилося щось не дуже добре, бо не міг розплющити очі, в мене все страшенно боліло. Пощастило, що на моїй позиції був бойовик медик роти, бо до того медика взводу поранило. І коли він надавав мені допомогу, то приблизно озвучив поранення, які трапилися. Він сказав, що в мене повністю роздроблений таз, і я це розумів, тому що не міг ворушити нижніми кінцівками; були сильні забої обличчя; не розумів, що з моїми очима; була зламана щелепа, потріскані зуби, зламаний ніс; можлива контузія, можливий струс мозку, бо з вух витікала кров. Хлопці, які зараз повертаються з полону, так описували мій стан: «Ти був схожий на велику купу з крові, штукатурки і незрозуміло чого».
Відповідно, до того, як хлопці почали повертатися з полону, я думав, що вистріл із танку, зараз же вже дізнався, що пережив авіанальот, вижив після влучання авіабомби.
— Аби врятувати Ваше життя, Вас мусили по суті віддати в російський полон. Як до Вас ставилися медпрацівники, зокрема, які могли бути явно не проукраїнських поглядів?
— Комбінат і госпіталь були вже в оточенні. Щоб врятувати життя важкопоранених, так, нас змушені були передати в російський полон. Увесь свій полон я пробув у лікарнях, госпіталях різних. У Новоазовську, Донецьку. І різне було ставлення. Не скажу, що найкраще
— Хоча б якась мінімальна медична допомога Вам надавалася?
— В моєму випадку — ні. Кожна історія — індивідуальна. Когось із хлопців оперували, комусь надавали допомогу, комусь — ні.
Було випадки, коли, скажімо, не було щастя, так нещастя допомогло. Наприклад, коли лежав у лікарні одній і просто через те, що не було місця в палатах, мене поклали в коридорі, і просто проходив якийсь лікар, і я попросив його поправити мені ноги, тому що вони роз'їжджалися, і він почув, що я якось не так говорю. Не так, як говорить умовно людина з цілою щелепою. Запитав, що зі мною, я описав, він сказав, що стоматолог, подивиться мене. Потім через якийсь певний час прийшов його друг чи колега — щелепно-лицьовий хірург — і вони наклали мені шину, тому що щелепа вже почала неправильно зростатися. Відповідно, зробили це, щоб вона краще зросталася, і трошки вгамувався біль. До цього якоїсь іншої допомоги не надавалося.
— Чим аргументували те, що вони Вам не допомагають?
— Що немає спеціалістів. До мене це було так: у лікарнях є ранковий і вечірній огляди, коли купа лікарів проходить і дивиться, як пацієнт. До мене підходили і казали: «С твоим тазом мы ничего не сделаем, просто лежи, чтобы он сростался. Стоматологов у нас нет, офтальмологов у нас нет. Ну держись, дружок». І все.
— І скільки днів це було? І що, які сили допомогли Вам витримати весь цей біль?
— 17 днів.
Що допомогло? Розуміння, чого я це роблю. Як я вже говорив, зробимо трохи рефрен назад, про те, що мій похід в армію, моя служба — це було дуже усвідомлене рішення. Відповідно, ще підписуючи контракт, я собі мав чітке розуміння або уявлення про те, що, окей, я можу загинути, я можу не дожити до своїх 30-ти років, а може й своїх 25-ти. Я можу стати людиною з інвалідністю, я можу залишитися без кінцівки. Мені було важко уявити, як це, але розумів, що таке може бути.
Відповідно, коли це всі зі мною траплялося, не скажу, що я прям спокійно до цього ставився. Але розумів: «Це частина війни, і частина моєї роботи. Я усвідомлюю, для чого це. Це для моєї держави, яка для мене суперважлива, яка є найбільшою цінністю для мене». Я собі розумів, що мене точно повернуть. Питання лише — чи живим, чи мертвим.
Молитва мені дуже допомагала, я вважаю себе віруючою людиною, відповідно, розумів: якщо я вже це пережив і ще не загинув, значить, у Бога умовно є інакші плани на моє життя.
Я уявляв собі повернення додому дуже-дуже часто. Через те, що не надавалася медична допомога, тіло було дуже виснажене, відповідно, його часто від безсилля вирубало. Мені часто снилися якісь сни, чи я змушував своє тіло заснути, і щоб працювала уява. Дуже мені допомагало, коли уявляв, що буду робити, коли повернусь, як це буде, чи якісь ще такі речі.
Дуже допомогло, що я в одному з госпіталів зустрів бійця зі свого підрозділу. Просто почувши його голос, розумів, що важко, але я тут не сам. Розуміння цього братерства, побратимства так само було важливим. У госпіталі зустрів хлопчину, якому ще тиждень тому надав першу допомогу і тим самим врятував життя, і він приходив і дякував мені. Ну як приходив і дякував — просто щось крикнув, проходячи в коридорі, тому що нам не можна було ходити по палатах та спілкуватися. Він крикнув, я почув його голос і вже розумів, що не сам. Такі речі дуже допомагали і допомагають зараз.
— Коли Ви повернулися до України, як пам’ятаєте ось це перше розуміння, що Ви нарешті вдома?
— Як тільки обміняли, то водій, до якого нас поклали в машину, в таку «газельку», постукав мене по плечу і сказав: «Усе, хлопці, видихайте. Вітаємо в Україні». Я такий: «Вау, клас». І заплакав. Розуміння, що я в Україні, я вдома, дуже надихало. Вражало, не було розуміння реальності цього факту.
— На якому етапі зараз Ваше відновлення після поранення, скільки перенесли операцій, і яке лікування ще потрібне?
— Я сім операцій переніс. Усі операції позаду, і в принципі зараз я вважаюся здоровою людиною, наскільки це можливо. Я звільнений з армії за станом здоров’я. Зараз час від часу є огляди в лікарів, які дивляться на тенденції, які є: в офтальмолога, раз на місяць ходжу до стоматолога, бо мені брекети поставили.
Фото з архіву Гліба Стрижка
— Ви дуже наполегливо йшли і йдете по свого повного одужання. Так, що дивуєте навіть лікарів. Знаєте, не всі після поранення можуть знайти в собі стільки сил, аби не занепасти і дійсно важко працювати над собою. Що допомогло акумулювати свої сили на це?
— Мене огорнули величезною кількістю любові й турботи. І очевидно, що це допомагає. Величезна вдячність і повага друзів, рідних, просто незнайомих людей. Плюс ті слова, які написані в клятві морського піхотинця, є для мене не просто словами, а наративами, принципами, за якими я живу.
Здаватися після того, що я пережив — не мій варіант. Коли щось забирають — хочеться це повернути. Об'єктивно, коли я 25 років ходив — в моменти, коли не міг цього робити, хотілося скоріше повернути цю змогу. Довести самому собі, що можу. Кожен день ставати сильнішим і кращою версією себе. Коли я починав швидше ходити чи випереджав якісь прогнози лікарів, мене це надихало. Думав собі: «Окей, хтось думав, що це може бути довше, а я зробив це краще, і довів, що можна зробити швидше і якісніше». Вражати та дивувати людей — це теж таке моє цікаве хобі, і це так само допомагало. Коли люди дивляться: «Ого, чувак мав піти тільки в жовтні місяці, а він уже в серпні пробіг свій перший кілометр. Як це взагалі можливо?»
— Зараз Ви працюєте у ветеранському хабі (Veteran Hub), який, наскільки я знаю, останній рік не працював і зараз поновлює роботу. Чим там займаєтеся?
— Так, працюю у Veteran Hub у Києві. Відповідаю за проведення подій та, власне, за комунікацію з ветеранськими спільнотами. Діяльність хабу поширюється не лише на ветеранів (на них, звісно, в першу чергу), але й на військовослужбовців та членів їхніх родин. І мова не йде про лише рідних із якимось офіційним статусом.
— Який фідбек отримуєте від ветеранів та їхніх родин під час цих заходів?
— Є чітке розуміння того, що це треба, і того, що це важливо, і що це на часі. Хоч війна досі триває, але кількість ветеранів збільшується, і кількість тих, хто були ветеранами та знову стали військовослужбовцями, відповідно вже зараз потрібну починати роботу. І Veteran Hub над цим працює, щоб уже зараз допомагати людям.
— Багато говорять про те, що після війни та й вже поступово ми стаємо державою ветеранів. На Вашу думку, як ми маємо вибудовувати ветеранську політику у країні, аби кожен колишній військовий знайшов себе у цивільному житті. Та не лише військовий, а й його рідні могли долучитися до цього процесу?
— Знаєте, колись у давнину люди думали, що світ тримається на китах, хтось думав, що тримається на черепахах. Хай нашим базисом, нашим фундаментом у ветеранській політиці будуть два чітких наративи в ставленні до ветеранів — це гідність і взаємоповага. І якщо так буде, то ці принципи будуть ширитися на все: від надання медичних послуг чи юридичних консультацій до процесів звільнення з армії чи надання якихось пільг. Якщо будуть ці два принципи, то вони будуть формувати все інше — і ставлення, і політику, і інші необхідні речі.
Нині Гліб працює у Veteran Hub в Києві/ фото з архіву Гліба Стрижка
морський піхотинець, який брав участь в обороні Маріуполя. Вижив після влучання авіабомби, важко пораненим переніс російський полон. Нині працює у Veteran Hub, де відповідає за організацію заходів та взаємодію з ветеранськими спільнотами