Агресивні молодики з «потасканими» обличчями та битками у руках, готові бити ними й чоловіків, і жінок, за будь-яку українську символіку — такими луганчанам запам’ятались «шевченківські дні» в місті, яке вже тоді почала захоплювати росія.
Фото з мітингу луганчанина Олександра Волчанського
9 березня 2014 року для багатьох стало днем, коли окупанти проявили себе — російські вояки та завезені «тітушки», яким платили по 200 рублів за участь у заворушеннях. Луганчанка Олена Рябушенко пригадує: напередодні у місті вже почали з’являтися «острівки» журналістів, які запитували в людей, чому ті виходять на мітинги. В один з ефірів потрапило й інтерв'ю з її донькою, яку не просто підписали ім'ям, а й з зазначенням прізвища.
«Донька тоді сказала українською: „хочемо, щоб знали, що тут є й інша думка. Хочемо, щоб знали, що ми взагалі тут такі є“. Мама рідна! Що тоді почалось! Їй погрожували знайти й помститися, дитина була вимушена змінити нік у соцмережах. А вже на початку травня вона з багатьма тоді виїхала», — пригадує Рябушенко.
Дарія Шевченко також зауважує: вона ще у грудні помітила немісцевих чоловіків, поголовно — у спортивних костюмах, які максимально намагалися мімікрувати під луганчан. Щоправда, завжди видавали себе у громадському транспорті - коли запитували, чи їде автобус або тролейбус у центр. А на відповідь, що проїжджатиме площу Леніна — перепитували, чи це і є центр.
«Я їх зауважила ще у грудні на центральних маршрутах. Ніколи в нас така гопота до центру не їздила. Поділилася спостереженням зі знайомими, на що мені відповіли, що я «надто заморочуюсь», — пригадує дівчина.
Євген Спірін — журналіст, луганчанин, а нині - військовослужбовець Національної гвардії України, який був свідком того, як починалася окупація Луганщини, коли 9 березня стало точкою неповернення для всіх мешканців сходу: день, коли всі, кого завезла росія в місто, прокинулись і проявили себе.
Військовий пригадує: напередодні вже виникали підозри, що назріває щось незрозуміле. Дике, тваринне, жорстоке — це відчуття переслідувало місцевих, які бодай раз почули говір та манеру спілкування нових «луганчан».
теж намагаються щось купити, але не можуть в голові перевести гривні на рублі. Вони дивно говорять, дивно пахнуть і стрьомно виглядають. І кажуть: «та я мєсний». Але ти розумієш, що якби воно було місцеве, то знало б, наприклад, що Казя торгує трамадолом на Южному. Але ж воно навіть не знає, що таке Южний", — зауважує Євген Спірін.
9 березня у Луганську Майдан вирішив святкувати день народження Шевченка. На площі біля пам’ятника Шевченку зібралася акція, на ній — прапори України, вірші, пісні. Проукраїнські громадяни з усіх сил показували, що вони є. Однак ті самі завезені «місцеві"дратувалися через прапори України й волю справжніх місцевих до свободи. Тому вони перейшли тоді дорогу з однією метою — щоб побити активістів, жінок та дітей.
Під час бійки, яка майже відразу розпочалася, пролилася перша луганська кров, пригадує військовослужбовець. На передових позиціях були ультрас «Зорі», проте окупантів та сепаратистів було значно більше. Попри це луганчани відстоювали площу, хоча сили навіть математично були нерівні - один до десятьох.
«У той день ми все ще віримо в дипломатію та діалог. У те, що з нами билися просто клоуни. І той день ми відстояли. А потім втратили Луганськ. Це нас навчило, що не треба недооцінювати ворога — навіть якщо він на вигляд, як клоун. Бо іноді клоуни мають гостре лезо в кишені й ним тебе поріжуть. Навіть якщо ти зі всіма своїми ступенями кандидата наук і знанням історії вважаєш, що розумний — каменюка в під'їзді об твою голову скаже інше», — додає колишній медійник.
Євген Спірін зауважує: 9 березня, ймовірно, стало останнім днем, коли росія у Луганську отримала «по зубах» і на кілька тижнів відповзла в темряву, щоб повернутись уже з вогнепальною зброєю.
Фото Олександра Волчанського з мітингу в Луганську
Луганчанка Вікторія Казимова пригадує: 9 березня — це одна з перших дат, яка назавжди їй врізалася в пам’ять. Того дня вона запізнилася на мітинг біля пам’ятника Шевченку на 15−20 хвилин. За зупинку від нього вже стало зрозуміло, що щось сталося — автобус далі не поїхав, оскільки вулиця Радянська виявилася перекрита людьми.
«Я дійшла до скверу, а там чужі лиця, купа бухих і якась жінка, яка не могла зв’язати до купи три слова, кричить щось у мікрофон. Я телефоную подрузі, яка молодша за мене на 15 років (тоді їй добре, якщо 21 було) — а її з групою підлітків з мітингу вже загнали в ОДА і зачинили в якомусь приміщенні як заручників. Наступну годину я бігала площею, намагаючись домовитися з міліцією, депутатами й робітниками ОДА, щоб їх випустили. Всі дружно розводили руками», — пригадує жінка.
Їй довелося залізти на фонтан, щоб краще бачити, що відбувається, і Вікторія раптом опинилася поруч зі «своїми» — хлопцями з жовто-блакитними стрічками на одязі. Вони тихо обговорювали те, що відбувається, але хтось, хто стояв поруч, почув.
«І понеслося про «кто ви такіє, американская проститутка, продалися за пєченькі, тут нікада хохлов не било». Я сперечатися швидко перестала, бо був інстинкт самозбереження, а хлопці - ні. Один з них виявився вчителем історії й сипав аргументами про те, чия це земля. Дуже швидко стало гаряче, а ситуація загрозливою, бо нас троє - одна жінка і двоє студентів. А навколо агресивний натовп, який криє нас матом. Добре, що я бачила наш прапор наприкінці скверу, — там стояла ще частина людей з нашого мітингу. Я побігла до них і попросила допомоги — витягнути з натовпу тих двох хлопців. Пам’ятаю ще літню пані, що ридала, не могла заспокоїтися і причитала: «Діточки, що ж це відбувається? Це ж завжди була українська земля», — розповідає про той день Вікторія Казимова.
Яна Янина пригадує, що у тому натовпі вона тоді загубила своїх батьків — зв’язку не було, тож поки вона шукала їх своїми силами — побачила дорогою перші калюжі крові на плитці, розтоптані квіти, навіжений натовп.
«Я тоді підходила до міліції, на чиїх машинах був український прапор, і питала, чому вони бездіють, коли в парку озброєні люди? Міліція відповіла, що вони стежать за порядком і тут все під контролем. Стало зрозуміло, під чиїм… У ті дні з’явилися заїжджі, які питали російською не з луганським акцентом, де в нас центр, де обладміністрація. Це були чоловіки в темному одязі, які паркувалися у дворі 7-ї школи (в районі залізничного вокзалу) біля Артемівського РОВД машинами на неукраїнських номерах», — зауважує жінка.
Фото: «Паралель медіа»
Олена Воронянська, луганчанка, додала: вона сподівалася, що тоді Луганськ підніметься на захист своїх бодай під гаслом: «Наших б’ють». Однак коли почала запитувати колег, друзів, сусідів — ніхто нічого не чув, бо їм було нецікаво. Навіть тим, хто мешкав в центрі.
Уже цього дня, 10 березня 2014 року, проросійські мітингарі добровільно покинули будівлю Луганської ОДА, однак під установою знову зібрався мітинг. Цього разу його учасники вимагали проведення референдуму щодо федералізації України на території Луганської області та надання російській мові статусу державної. Тоді ж вони захопили й будівлю телекомпанії, журналісти якої засудили захоплення та дії проросійських активістів у місті. В результаті молодики у спортивних костюмах вибили вхідні двері, зайняли всі кабінети, винесли вогнегасники й погрожують спалити телекомпанію, якщо їм не віддадуть для знищення вихідні матеріали сюжету про вчорашнє захоплення будівлі ЛОДА. Зауважимо, що за кілька годин після нападу міліція на виклик журналістів і керівництва компанії так і не приїхала — попри те, що на момент захоплення у приміщенні були маленькі діти.
А вже до вечора 10 березня у сквері біля будівлі ОДА встановили намети з російськими прапорами. Там уже нашвидкоруч збирали підписи під зверненням до путіна про допомогу. За фактом захоплення Луганської ОДА і міліція, і СБУ вже почали досудове розслідування.
Донеччанка Ганна Щеблєтова додає: особисто для неї того дня й почалася війна. А трохи пізніше її рідною областю пішли колони танків. Водночас луганчани зауважують: фактично точка неповернення сталася вже 6 квітня, коли будівлю обласного СБУ віддали беззбройному натовпу. Відтак цей натовп отримав зброю, котру тримали в приміщенні. До того ж усі чинили максимальний спротив і навіть не думали про те, що Луганськ перестане бути українським.
Фото Олександра Волчанського
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!