Хлопці в розмові з журналістами жартують: до перших уколів «Кінолога» боялися, що він їх колотиме в холку, як і свою улюбленицю Віру.
Краматорчанин Андрій з позивним «Кінолог», боєць Донецької ОБрТрО, в армію прийшов у другий день повномасштабної війни — 25 лютого 2022 року. За день до того, коли всю Україну почали обстрілювати ракетами, він здавав кров — розумів, що це буде чи не найбільш затребуваніша рідина в боротьбі за волю.
«Я був токарем на НКМЗ. 24 лютого здав кров (я заслужений донор), і 25 пішов у військкомат. Вдома у мене лишилася дружина. Розлука з нею була найтяжча. Але зі мною на війну поїхала моя вівчарка — Віра. Улюблениця всіх хлопців», — пригадує з посмішкою Андрій.
На війні йому довелося кардинально змінити професію — і у вересні він став бойовим медиком, хоча до того тримав медичні інструменти винятково для того, аби за потреби зробити уколи Вірі.
«Як він став бойовим медиком? Просто всі інші відмовились. А „Кінолог“ до цього вже робив уколи своїй собаці, тому не боявся. У нього був досвід, але я ще дуже боявся, що він і нам буде щось колоти в холку», — сміється побратим Андрія «Ведмідь».
13 вересня «Кінолог» офіційно став бойовим медиком Краматорського батальйону Донецької тероборони. Це сталося за кілька днів до того, як їхня група у складі решти донецьких захисників почала штурмові дії заради визволення Лиману. Тоді вони допомогали блокувати дорогу, щоб її не могли контролювати росіяни. Їхня група — перші з батальйону, хто дав росіянам бій і нанесли втрати. Найбільше хлопці горді за те, що вбили командира рашистського батальйону.
Напередодні улюбленицю всього батальйону довелося відвезти додому — на вулиці, перед наступальними діями, їй було тяжко. Через це собаку, яка для Андрія — майже дитина — він відвіз додому. Та цьому не зраділа — тож тепер висловлює «незадоволення» щоразу. як «татко» з’являється вдома.
«Коли ми були у Святогірську, Віру довелося віддати додому. В лісі дуже багато паразитів, їй було важко там. До того ж нещодавно Вірі видалили суглоб на нозі (у неї була дисплазія), Вірочка відновлюється зараз. На реабілітації.
А взагалі вона дуже самостійна собака. Якщо хотіла пити — брала в рота пляшку, йшла до когось і вкладала в руки. Це означало, що їй треба просто відкрутити її чи налити воду в миску. Вона розумніше 80% росіян. Але коли ми їхали під Лиман на штурм росіян — я її відвіз додому… Тепер вона завжди мене чекає. Зараз вдома ніхто не каже слово «тато», коли мене немає, бо Віра дуже хандрить, що звучить це слово, а мене немає поруч. І от коли я приходжу — вона сидить ще пів години біля мене, розповідає, як скучила, і скаржиться, що мене довго не було", — усміхається військовий.
Однак Андрій зізнається: якби поруч була улюблениця — він би думав і хвилювався про неї. А на полі бою цього не можна допускати — тим паче коли від кількох секунд залежить життя твоїх побратимів.
Фото зі сторінки Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони
Побратими «Кінолога» жартують, що настільки спокійну людину, байдужу до крові та нутрощів, бачать вперше. Спокійний погляд і розслаблена посмішка — постійні, врівноваженість і стресостійкість — його вроджені суперсили. Що найголовніше — вони не втрачаються навіть у тих ситуаціях, коли більшість просто б опустили руки.
«Нещодавно з нашого боку були штурмові дії. Ворог нас засік, почався мінометний обстріл. У нас багато живої сили, хлопці вчасно забігли в бліндаж. Міна в нього не потрапила, але вибухнула поруч — бліндаж „розібрало“. Хлопців завалило мішками й стовбурами, якими був укріплений бліндаж. Вони просто були живцем поховані під землею. І Андрій вирішив відкопував хлопців під артилерійським обстрілом, бо крити кацапи не перестали. Навколо розриваються міни, прилітають бомби, гранати, уламки косять залишки посадки — його це не зупинило. Він дуже сильно ризикував своїм життям. Це зараз дуже легко це розповідати, але тоді було страшно. Шанси отримати поранення чи загинути — майже 100%. Чудо, що він сидить поруч зараз, живий і не поранений», — розповідає побратим «Кінолога» Євгеній.
Сам Андрій пригадує: коли побратимів завалило — в них лишалися хвилини. По криках було чутно, що комусь було вкрай погано під колодами та мішками з піском. Крім того, повітря в такій пастці закінчувалося надто швидко, щоб чекати допомоги.
«Один хлопець дуже сильно кричав, пам’ятаю. Не всі, кого „поховало“, швидко відреагували на те, що сталося, а саме йому ці колоди притиснули шию. Вона була затиснена між ними. В цей момент ґрунт просідає - кожну хвилину — і колоди все більше на шию тиснуть. Хлопець просто не міг рухатися. Але йому пощастило, що він був у касці - бо вона притримувала трохи одну колоду, не давала впасти… Фактично вона врятувала хлопцю життя. А інші хлопці, яких поховало в бліндажі, не могли ні допомогти йому, ні почати відкопуватись самостійно, бо все було занадто хитке. Вони бачили лише ногу цього хлопця й чули його крики… Повітря на цих 10 людей лишалося буквально на кілька хвилин. І найменше часу було в цього хлопця», — пригадує військовий.
В розпал бою Андрій і почав відкопувати побратимів — не думаючи про себе. Відкопував потроху: спершу — хлопця, чию шию затиснуло, потім — військового, якому привалило ногу колодою та мішками. Бій тривав і після того, як усіх десятьох вдалося звільнити з пастки, в яку перетворився бліндаж.
«Там вирішували хвилини, якщо не секунди. Просто… Треба було рятувати. Ні про що інше не думав», — зізнається «Кінолог».
Побратим Андрія, «Ведмідь», зауважує: за цей героїзм, який дивом не коштував військовому життя, той спокійно міг отримати нагороду за відвагу. Однак «Кінолог» посміхається й знизує плечима — каже, що прийшов на війну за перемогою, а не похвалою. І єдине, чого хоче — частіше обіймати Віру та свою дружину.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!