Щоб вийти з позицій на Покровському напрямку, бійцям доводиться долати нелюдські випробування: нерухомо ховатися від ворожих дронів при -20°, боячись замерзнути, і тижнями гріти лише кінцівки, щоб не довести їх до обмороження та ампутації.
Фото Андрія Полухіна
У районі Добропілля окупанти намагаються нарощувати свій вогневий вплив по позиціях Сил оборони. Оглядачі попереджають, що росіяни відпрацьовують жорстко, без економії ресурсів, намагаючись вибити все та всіх, хто тримається на передових ділянках напрямку, зокрема в районі Сухецького. Проте набагато серйозніша загроза — в районі Білицького та Нового Донбасу. Там росіяни постійно накочуються, без пауз, намагаючись розхитати оборону. Вони планують взяти під контроль трасу, вийти до шахти № 2 «Водянська», закріпитися й розширити плацдарм у районі шахти «Білецька». Якщо їм це вдасться, вони отримають вигідну опорну зону, зручну для тиску нашої глибокої оборони.
«Бої за Добропілля входять у фазу системного протистояння. Це ще не повноцінний штурм, але всі передумови до нього вже вибудовуються. Ворог готує ґрунт, промацує фланги й тисне на логістику. Схоже, цей напрямок для них — один із ключових на найближчу перспективу», — зауважує оглядач, військовий на псевдо «Мучной».
Що відбувається з росіянами, які тиснуть на нас, що доводиться робити нашим бійцям, щоб повернутися до своїх — журналістам «Вчасно» розповів Назар Войтенков, пресофіцер 33 ОМБр, яка тримає оборону на Добропільському напрямку. Бригада базується в районі Шахового, де окупанти намагаються пробігти в наш тил, маскуючись, прикидаючись вже мертвими або й справді замерзаючи до смерті у посадках.
Основне завдання дронарів 33 ОМБр на Добропільському напрямку — не допустити зіткнення нашої піхоти з окупантами, тож їх намагаються знищувати доступними засобами коли вони висуваються зі своїх позицій. Ті ж ідуть у невеликих кількостях на відстані одне від одного та з тривалими інтервалами, аби не накопичуватися під час руху. Хоча й у них бувають промахи, коли на одній позиції дронарі одним безпілотником можуть знищити від двох до чотирьох окупантів. Такі точки накопичення вночі знищують важкі бомбери.
Крім того, на напрямку допомагає ліквідовувати росіян дистанційне мінування, внаслідок якого підриваються як пішаки, так і мотоциклісти. Броньована техніка практично не виїжджає, тому останнім часом її ліквідацій не спостерігають.
«На нашому напрямку трапляються великі відкриті ділянки, які доводиться проходити росіянам. Хтось спокійно переходить, інші намагаються перебігати, але так чи інакше — це ті ділянки, які всіяні їх трупами в кілька шарів. Там живі ходаки інколи прикидаються мертвими, щоб їх не атакував наш дрон, але потім все одно підіймаються і йдуть, а ми їх вистежуємо. Ми ці ділянки називаємо дорогами смерті. Імовірно, росіяни туди доходять інколи поранені, або ж замерзають до смерті, коли падають в сніг і завмирають. До речі, частина окупантів повільно здихає через обмерзання або недоїдання», — пояснює Войтенков.
Це підтверджують і полонені росіяни. Зокрема, один з них розповів пресофіцеру, що понад усе під час «штурму» боявся, аби на війні його не спіткала ампутація чи обмерзання чогось. Однак у полон він потрапив уже з обмороженням, тож велика ймовірність, що його страхи на Донеччині збудуться.
Фото: 33 ОМБр
Задача, яка перед росіянами стоїть — рухатися до точки, побути там кілька днів, а після вказівки командирів знову рухатися вперед до точки накопичення. У росіян із собою обмаль їжі та води, які беруть на «штурми». Тому вони виживають винятково на провізії, яку лишають наші бійці на покинутих позиціях.
«Вони зазвичай перебиваються тим, що лишається в наших покинутих бліндажах, як-от консервації, сухпаї. Наїдаються вже тоді, коли потрапляють в полон. Дорогою їдять сніг, бо у них або взагалі не було з собою води, або вони скинули із себе провізію кількома кілометрами раніше, бо їм було важко долати довгі відстані з якоюсь ношею», — каже пресофіцер 33 ОМБр.
Попри те, що Добропільський напрямок — це найважчий вздовж лінії фронту, перебування наших бійців на тамтешніх традиціях аналогічно триває місяцями. Частіше вивести хлопців неможливо ані через погоду, ані через полювання на них ворога з неба, ані через брак людей у бригаді. Піхотинці, з якими нещодавно спілкувався Назар Войтенков, вийшли за наказом командира через два місяці на позиції. Були ж і ті, хто не міг повернутися з позицій по три місяці.
«Хлопці, які нещодавно вийшли з позицій, пішки йшли тиждень. З Володимирівки у Шахове, хоча відстань між ними — близько двох кілометрів. З Шахового — на точку евакуації, де їх забрала машина. Але коли їхали — розуміли, що це не кінець. Автомобіль можуть підбити дрони, які літають глибоко в нашому тилу. Тому під час ротацій підтримуємо бійців з неба, а на позиції логістику доставляємо на НРК», — пояснює пресофіцер.
Коли перебування на позиції настільки тривале, командири самі ініціюють спілкування своїх бійців із рідними. Побратими перебувають на постійному зв’язку з командирами, які спілкуються з їх родичами. Тож хлопці по рації передають повідомлення рідним, а командири записують ці повідомлення й відправляють рідним.
«Ми розуміємо, що рідні хвилюються, бо такий довгий час перебування на позиції не є нормальним. Але працюємо над тим, щоб роботи замінили людей на піхотних позицій, виконували оборонні завдання з кулеметами. Цими НРК вже обладнані окремі підрозділи», — каже Назар Войтенков.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!