«Шахтар» — це як другий дім, інша сім'я": футбольному клубу Донецька сьогодні виповнюється 88 років

За часів незалежності України дебютним трофеєм для «Шахтаря» став Кубок України 1994/1995, а в 1996 році для клубу розпочалася «золота ера».

З того часу команда 15 разів ставала чемпіоном України, виграла ще 13 національних Кубків та 9 Суперкубків, завоювала Кубок УЄФА. На сьогодні «Шахтар» має 39 трофеїв та є найтитулованішим клубом за часів незалежності України.

Головні цифри та рекорди клубу

Протягом усієї історії із «Шахтарем» працювали 37 головних тренерів — від Миколи Наумова до Маріно Пушича. Найбільш успішним наставником по версії «Шахтаря» є Мірча Луческу, який виграв з командою 22 трофеї протягом 12 років.

Рекордсменом серед гравців є капітан «гірників», а нині спортивний директор клубу Дарійо Срна, він відіграв за «Шахтар» 536 матчів. Найкращим бомбардиром за всю історію «Шахтаря» став бразильський нападник Луїс Адріано, який виступав за «оранжево-чорних» у 2007−2015 роках і забив 128 м’ячів.

«Шахтар» — це як другий дім, інша сім'я"

Гра «Шахтаря» свого часу об'єднувала багато донеччан, які перетворилися на велику родину ультрас «Шахтар». Нині багато хто з фанатів футбольного клубу стоїть на захисті України. І хоч вони нині не влаштовують перфоманси за трибунами як колись, їх любов до футбольного клубу не згасає.

«Я за «Шахтар» почав вболівати десь у 2006 році, попри те, що я родом з Луганщини. Батько часто дивився їх матчі, коли клуб почав популяризуватися на Донбасі. В нашій області більше знали про «Шахтар», ніж «Зорю», — розповідає у коментарі «Вчасно» ультрас «Шахтаря», нині військовий Артем Карякін.

За його словами він не відразу потрапив в ультрас сектор. Вперше на стадіон Артем вийшов у 2009 році, коли вже діяла «Донбас Арена».

«Мені була цікава активна підтримка, ну й завжди хотілося потрапити на сектор, — додає Артем. — Любов до «Шахтаря», мабуть, прийшла через батька. Хоча у нас у дворі в тодішньому Стаханові більша частина вболівала за «Динамо-Київ», а мені подобався таки «Шахтар».

Артем розповідає, що всі матчі улюбленого футбольного клубу запам’ятовувалися по-різному. Були як радісні, так і сумні моменти.

«Наприклад, матч із „Севільєю“ 1/8 кубка УЄФА 2007 рік, коли Андрес Палоп забив нам на останніх секундах з кутового. Я досі пам’ятаю про той сезон, який називався „17 секунд до мрії“. Я досі пам’ятаю свої дитячі сльози, коли я плакав після цього матчу, — каже Артем. — Із щасливих спогадів пам’ятаю перемогу в кубку УЄФА, нещодавно було 15 років з цього моменту. Для мене ця дата, 20 травня 2009 року, назавжди лишилася в пам’яті, в серці як і у багатьох фанатів. Це було велике досягнення».

Також Артем пригадав останні матчі 2014 року з ностальгією та сумом. Це були матчі, коли проти ультрас «Шахтар» був майже весь стадіон.

«Коли ми співали гімн України, у нас із сусідніх секторів летіло все, що можна, а після кожного матчу ми виходили із сектору і розуміли, що нам доведеться скоріш за все відбиватися зараз від проросійських прихильників», — каже Артем.

За його словами, він також пам’ятає гру із сімферопольською «Таврією» весною 2014-го.

«Ми тоді були під трибуною, бойкотували матч. Дивилися його за межами стадіону й співали Червону Руту, — додає Артем. — Також пригадую матч з „Дніпром“ у квітні 2014 року, я віз зі Стаханова прапор Україні із собою, і вже були блокпости „днр“, „лнр“. Було страшно це робити, й мені тоді було лише 16 років. Я все ж таки його провіз й згадую момент, коли ми розтягнули той великий стяг на секторі й співали гімн України».

Зараз Артем боронить Україну від окупантів. За можливості вболіває за команду.

«Не можу сказати, що та ж пристрасть лишилася у зв’язку з подіями в країні, які відбуваються. Це дещо притупилося, але коли ми обіграли „Барселону“, то ми всі раділи, й такі моменти ненадовго повертають в мирне життя, — додає Артем. — Рідко виходить дивитися матчі, але однак кожен титул має важливе значення, і все ще хочеться перегнати „Динамо“ по титулах Чемпіонату України. Попри все, любов до клубу лишається, й не думаю, що вона зникне. В мене багато чого пов’язано із „Шахтарем“, це як другий дім, інша сім'я».

Про мирний час, активну підтримку й рух ультрас «Шахтар» пригадує й Віталій Овчаренко, який нині теж стримує ворога на фронті.

«Спочатку я дивився матчі „Динамо“, а потім став цікавитися, які в області є команди. Дізнався про „Шахтар“ з Донецька, який на час мого дитинства добре грав у Лізі чемпіонів. І так почав вболівати за цю команду», — розповідає «Вчасно» Віталій Овчаренко.

Найбільше йому запам’ятався півфінал Кубка УЄФА, коли «Шахтар» в Донецьку переграв «Динамо» з рахунком 2:1.

«Ми як ультрас готували постійні перфоманси — це такі показні шоу на трибунах. Ми збиралися і за стадіонами готували великі банери, їздили з командою на виїзд й не пропускали домашні матчі. Якщо ми не потрапляли на виїзд, то зазвичай збиралися в якомусь закладі й дивилися матч», — каже Віталій.

За його словами, фанати «Шахтаря» часто використовували «заряди» — окремі пісні та кричалки, які вигукував ультрас.

«Зокрема коли матч розпочинався, ми співали пісню „Спят курганы темные“ — вона має регіональне значення. Їх багато було насправді, вигукували ще й таке як: „Да-да, мы кроты, — кто не с нами — тем …“, „Кроты“ — це сама назва фанатів „Шахтаря“, — розповідає Віталій. — Зараз теж вболіваю за команду, але не так, оскільки я та більшість ультрасу є військовими. Зараз вболівання — це просто подивитися в інтернеті якийсь матч і обговорити з хлопцями».

Овчаренко зазначив, що нині переважна більшість ультрас «Шахтаря» пішли воювати або волонтерити й підтримали Україну, починаючи від захисту донецького Євромайдану й продовжуючи мітингами за Україну з 2014 року.