«Вікно в світ»: як сільський клуб на Луганщині став популярним місцем для дозвілля та відпочинку завдяки мініпроєкту

Раїса Іванівна Довженко любить тут зустрічатися з односельцями, ділитися новинами, але найбільше полюбляє комп’ютери.

«Ми тут зустрічаємось сусідами. Ми любимо користуватися комп’ютерами, адже вдома ми їх не маємо, а тут можна подивитись, як люди живуть у світі. От сьогодні подивилися виступи наших артистів з Луганщини: на якомусь концерті співали про наш край. Для нас це важливо, бо з села нікуди не виїжджаємо. А тут для нас як вікно в Європу», — говорить пані Раїса.

Анатолій Миколайович Кузьменко у селі живе після того, як вийшов на пенсію. До цього жив і працював у Сєверодонецьку. Тут у Новониканорівці небагато розваг, каже чоловік. Молоді вічно зайняті на роботі у полі, чи їздять на заробітки у Сватово. А в пенсіонерів ходити у гості один до одного немає сил. Тому і збираються тут — у клубі. Анатолій Миколайович знає, що і комп’ютери, і сучасні зручні меблі закупили на грант від ПРООН, що проводився у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру. Відремонтували клуб власними силами, а він тепер на волонтерських засадах привозить сюди бабусь та дідусів на посиденьки.

«Ми тут і про політику балакаємо, і про життя. Так на вулиці привітаєшся з сусідом, а хто про що думає далі по вулиці і не знаєш. Ба навесні ходити по вулиці та з усіма вітатися немає часу, взимку холодно гуляти по селу. А тут в нас такий осередок, немов центр життя з’явився. Добре, що знайшлися люди, яким небайдуже. Могли ж закрити очі, але — ні, взялися, зробили.

Я оце подивився і сам стаю потроху волонтером. Як їду на концерт чи просто в цей бік села, збираю усіх бабусь, підводжу. Звісно грошей не беру. У наш час це називалося просто «добрі справи», а тепер — «волонтерство». Тож і я волонтер. Правда?", — ділиться думками пан Анатолій.

Чоловік каже, що може люди і сиділи б кожен у своїй хаті і нічого не робили, та усіх згуртували складнощі. На власному досвіді люди побачили, що гуртом легше долати кризу, пов’язану з збройним конфліктом на сході України та пандемією COVID-19.

«Бачите — в країні така складна ситуація. Спільні проблеми об’єднують людей. Тож в головах людей щось потихеньку змінюється. Ти допоможеш одному, другому, а третій — допоможе тобі. А сидіти і чекати, коли тобі щось зроблять можна вічно. Треба самим братися за діло!» — впевнений Анатолій.

Керує клубом і організовує культурні акції Тетяна Мамілієва. Жінка каже, що залюбки зустрічає та спілкується з усіма відвідувачами.

«У нас тут і художні колективи місцеві збираються, ставимо концерти, вистави. Приходять до нас і школярі, і дорослі. Дітвора більше грає на комп’ютерах, а дорослим важливіше спілкування один з одним. От заваримо чаю з печивом і ділимося, що в кого болить, чи радістю можемо якоюсь поділитися теж», — каже пані Тетяна.

Заявку на отримання гранту для оновлення клубу написала переселенка з Луганська Наталія Лукащук. Жінка у 2014 році оселилася в Нижній Дуванці, а потім отримала невеликий грант на відкриття власного бізнесу. Згодом зрозуміла, що сидіти і чекати поки хтось змінить життя — це не вихід. І почала розробляти різні проєкти для розвитку інфраструктури у громаді. Серед інших був і клуб в Новониканорівці. За допомоги ПРООН, що надавалася у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру, тут закупили нові комп’ютери, столи, стільці, шафи та зручні дивани.

«Коли ми почали цей проєкт, в людей була велика доля недовіри. Казали, такого не може бути. Вартість усього цього близько 80 тисяч гривень. Тобто це значні кошти для такого невеликого села. За останні роки, коли я тут працюю, не вкладалися такі кошти у розвиток села. І коли ми підняли цю тему, щоб на ці кошти спробувати створити те, що зможемо, люди казали, що такого не буває. Так просто не дають гроші. І коли вже прийшли перші меблі, коли ми отримали ці комп'ютери, коли це все зібрали, постало питання про хоча б косметичний ремонт. І ось тут люди самі активізувались і власноруч зробили ремонт: фарбували підлогу та шпаклювали стіни. Тобто люди можуть бути активними і робити спільну справу. Головне показати приклад і дати поштовх», — каже авторка проєкту Наталія Лукащук.

Пані Наталя впевнена, що такі проєкти згуртовують громаду, люди починають вірити у власні сили, в них виникає ентузіазм і бажання змінювати громаду і власне життя. Зараз вона разом з іншими активістами розробляє інші амбітні проєкти для відновлення і розвитку місцевої інфраструктури.

Матеріал підготовлений у межах проєкту «Підсилення потенціалу ОГС у здійсненні аналізу, моніторингу та оцінки громадських ініціатив та поширення кращих практик», що реалізується ГО «Точка доступу» в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швейцарії та Швеції.