Незламні. Без води та світла. З вірою в Перемогу України, в своє місто та повну деокупацію Бахмуту. Все це про мешканців Часового Яру, який сьогодні максимально наближений до лінії фронту. У місті триває евакуація, всіх дітей було перевезено до безпечних регіонів ще у березні цього року.
Мешканець Часового Яру/фото Євген Ткачов/facebook
«Найстрашніше сьогодні, що я бачу — це відмова евакуюватись та відсутність страху у мешканців. Вони чують звуки близьких прильотів та не реагують, зовсім. Кажуть — звикли. Але ж до такого не можливо звикнути. Це звичайні мирні люди. Інколи доводиться за руку тягнути в укриття, коли йде обстріл…», — з сумом розповідає начальник Часовоярської МВА. В цей час повітря неначе тріскається, земля здригається і за пару кілометрів гучно «прилітає».
«Ситуація в місті важка, обстріли відбувається майже щодня. Люди, що лишились у місті, аргументують свою присутність тут тим, що тут їх будинок, Батьківщина, що не мають куди їхати й таке інші. Але все ж таки потрохи евакуюються. Щодо гуманітарної ситуації - забезпечуємо населення побутовою хімією, гігієною, продуктами харчування, ліками. Є проблематика з водою, але і з водою постійно працюємо. Для мінімальних потреб людей вода у нас в місті є. Ми завозимо воду, в деяких районах міста є доступ до води, в інші наповнюємо та завозимо ємності, з яких мешканці вже можуть самостійно набирати воду. Зараз працюємо над тим, щоб забезпечити кожний мікрорайон такими засобами. Також підвоз води здійснюють благодійні та волонтерські організації», — розповідає Сергій Чаус, встигаючи в цей час ще й вітатись з містянами, для яких він — впізнавана фігура, уособлення турботи та допомоги.
Для пана Сергія Часів Яр — рідне місто, тому проходячи повз кожен зруйнований будинок, школу, дитячий садок, він важко зітхає та розповідає про кожний приліт, як про рану. Так само реагують і місцеві. Зупиняємось поговорити з місцевим чоловіком на ім'я Борис, який очікує на видачу хлібу. Питаємо як виживає в місті, чому не евакуюється.
Він також каже, що в цілому місцева влада всім забезпечує: «Дають хліб, різні продукти харчування, навіть шоколадні цукерки. Знаю, що людям дають і ліки, але я особисто ліків не вживаю поки що, бо веду здоровий спосіб життя, не палю».
Жінку звати Людмила Олександрівна. Їх з чоловіком будинок постраждав від обстрілів російських окупантів вже двічі. Вперше частина будинку горіла, потім від другого обстрілу посипались вікна. Син та онуки Людмили евакуювались, вони ж з чоловіком поки залишаються в місті в квартирі, де замість вікон — плівка.
Просимо Нелю Вікторівну берегти себе, укриватись хоча б у підвалі та подумати про евакуацію.
Проводжаємо поглядом їх авто. Начальник військової адміністрації пояснює сусідам, що зібрались, необхідність евакуації, розповідає про допомогу, яку вони можуть отримати. Мовчать, слухають. Кажуть — подумають. Повертаємось разом паном Сергієм до центру міста, дякуємо та прямуємо до Краматорська своїм авто, через зелене та затишне місто, понівечене війною.
Емоції, які дарують це прифронтове місто і його мешканці не можна ні з чим порівняти. Все, що ти чуєш довкола, з ким спілкується і шо бачиш — це начебто паралельна реальність. Жінка, яка спокійно чекає машину з хлібом, і каже «та зараз вже тихіше», чоловік, що у своєму поважному віці усвідомлює, хто ворог, інша жіночка, яка не їде з міста через те, що в неї повний двір собак та котів, а ще ходить годувати сусідських, переселенка з Бахмуту, яка не хоче їхати далі від свого зруйнованого міста, де доля її будинку та її знайомих не відома. Тут не має так званих «ждунів». Тут чекають на мир в Україні після нашої перемоги. Все це — приголомшує, зачаровує посмішками на обличчях та добрими очима, дивує та болить. Болить за це місто, як і за весь Донбас. За цих людей. За їх долю. І так хочеться аби наступного разу коли ми приїдемо побачити ці обличчя, а ще краще дізнатись що вони все ж таки виїхали, прийняли рішення на користь свого життя і в них все добре…
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!