«Влада в росії у руках нового Гітлера, який тепер не дає українцям нормально жити», — мешканці Часового Яру про обстріли міста

Незламні. Без води та світла. З вірою в Перемогу України, в своє місто та повну деокупацію Бахмуту. Все це про мешканців Часового Яру, який сьогодні максимально наближений до лінії фронту. У місті триває евакуація, всіх дітей було перевезено до безпечних регіонів ще у березні цього року.

Мешканець Часового Яру/фото Євген Ткачов/facebook

Про складнощі життя у прифронтовому місті, надання гуманітарної допомоги, відсутність водопостачання та електроенергії, нові виклики для влади говорили з мешканцями міста та начальником місцевої військової адміністрації Сергієм Чаусом.
Ситуація у місті ускладнилась ще взимку, а потім ставало все складніше. Окупанти зруйнували інфраструктуру. В місті відсутній газ, вода та електрика. Наразі всі процеси життєдіяльності тримаються на місцевій владі, допомозі благодійних фондів та громадських організацій. У місті переважно залишаються люди середнього та похилого віку — хтось боїться покинути будинок, хтось задіяний у роботі військової адміністрації та комунальних установ, хтось допомагає сусідам чи годує покинутих тварин. Тут всі знають звідки і від кого в місто прилітають «гради», всі хочуть, аби війна закінчилась перемогою України, всі так зайняті своєю справою, що, здається, не чують, як в іншому районі міста зараз падає черговий снаряд.

«Найстрашніше сьогодні, що я бачу — це відмова евакуюватись та відсутність страху у мешканців. Вони чують звуки близьких прильотів та не реагують, зовсім. Кажуть — звикли. Але ж до такого не можливо звикнути. Це звичайні мирні люди. Інколи доводиться за руку тягнути в укриття, коли йде обстріл…», — з сумом розповідає начальник Часовоярської МВА. В цей час повітря неначе тріскається, земля здригається і за пару кілометрів гучно «прилітає».

«Ситуація в місті важка, обстріли відбувається майже щодня. Люди, що лишились у місті, аргументують свою присутність тут тим, що тут їх будинок, Батьківщина, що не мають куди їхати й таке інші. Але все ж таки потрохи евакуюються. Щодо гуманітарної ситуації - забезпечуємо населення побутовою хімією, гігієною, продуктами харчування, ліками. Є проблематика з водою, але і з водою постійно працюємо. Для мінімальних потреб людей вода у нас в місті є. Ми завозимо воду, в деяких районах міста є доступ до води, в інші наповнюємо та завозимо ємності, з яких мешканці вже можуть самостійно набирати воду. Зараз працюємо над тим, щоб забезпечити кожний мікрорайон такими засобами. Також підвоз води здійснюють благодійні та волонтерські організації», — розповідає Сергій Чаус, встигаючи в цей час ще й вітатись з містянами, для яких він — впізнавана фігура, уособлення турботи та допомоги.

Для пана Сергія Часів Яр — рідне місто, тому проходячи повз кожен зруйнований будинок, школу, дитячий садок, він важко зітхає та розповідає про кожний приліт, як про рану. Так само реагують і місцеві. Зупиняємось поговорити з місцевим чоловіком на ім'я Борис, який очікує на видачу хлібу. Питаємо як виживає в місті, чому не евакуюється.

«Та як ми живемо… Ось сьогодні було два прильоти в місто. Поряд дві школи — можете піти подивитись — 15 та 17. Повністю зруйновані також. 17 школу нещодавно відремонтували, вона була найкраща в місті, а тут прийшли оці рашисти і все зруйнували. Влада в Росії у руках нового Гітлера, який тепер не дає українцям нормально жити», — обурено розповідає чоловік.

Він також каже, що в цілому місцева влада всім забезпечує: «Дають хліб, різні продукти харчування, навіть шоколадні цукерки. Знаю, що людям дають і ліки, але я особисто ліків не вживаю поки що, бо веду здоровий спосіб життя, не палю».

Пронизливий свист, десь зовсім поряд розривається міна. Сергій Чаус тривожно озирається довкола та просить всіх зайти в укриття. Борис кляне російську армію словами «рашисти — фашисти». Пересиділи обстріл, рушаємо далі. Наш співрозмовник викрикує вслід «Переможемо. Слава Україні!».
Бачимо навпроти будинку культури жінку та чоловіка, які вдивляються кудись в далину. Мовчки. І майже не рухаються. Не здригаються навіть від гучних прильотів.

Жінку звати Людмила Олександрівна. Їх з чоловіком будинок постраждав від обстрілів російських окупантів вже двічі. Вперше частина будинку горіла, потім від другого обстрілу посипались вікна. Син та онуки Людмили евакуювались, вони ж з чоловіком поки залишаються в місті в квартирі, де замість вікон — плівка.

«Поки тут. Живемо складно, без води, світла та газу. Але нам добре допомагають. Зараз чекаємо хліб, також постійно привозять продукти харчування, отримуємо пенсію, допомагають і з ліками», — розповідає вона. Людмила Олександрівна вірить в перемогу українського війська та впевнено каже: «Часів Яр витримає. І Бахмут повернемо».
Їдемо далі - в інший район міста, де переважно приватні будинки. За машиною очільника громади прямує машина волонтерів, які мають сьогодні евакуювати важко хворого чоловіка. По ходу уточнюємо як краще проїхати до його будинку у жіночки, що годує собаку коло свого будинку. Зупиняємось трошки поговорити, поки волонтери рушають на місце.
Неля Вікторівна годує на цій вулиці далекого не одного собаку. Тільки у її дворі чотири, годує тих, хто прибивається до двору, тих, кого покинули господарі. Каже, що не хоче евакуюватись, бо боїться покинути будинок, у якому живе вже понад 60 років разом зі своєю мамою. Всі доводи, нажаль, безсилі.

Просимо Нелю Вікторівну берегти себе, укриватись хоча б у підвалі та подумати про евакуацію.

Прямуємо до будинку чоловіка, де вже чекає його сусід, який доглядає за ним вже два місяці. Чоловік розповідає, що в сусіда цироз печінки і йому потрібне професіональне лікування. Під свист падаючих снарядів волонтери швидко заносять чоловіка до медичного авто, беруть в сусіда ліки, які можуть знадобитись в дорозі та необхідні документи і вирушають в дорогу.

Проводжаємо поглядом їх авто. Начальник військової адміністрації пояснює сусідам, що зібрались, необхідність евакуації, розповідає про допомогу, яку вони можуть отримати. Мовчать, слухають. Кажуть — подумають. Повертаємось разом паном Сергієм до центру міста, дякуємо та прямуємо до Краматорська своїм авто, через зелене та затишне місто, понівечене війною.

Емоції, які дарують це прифронтове місто і його мешканці не можна ні з чим порівняти. Все, що ти чуєш довкола, з ким спілкується і шо бачиш — це начебто паралельна реальність. Жінка, яка спокійно чекає машину з хлібом, і каже «та зараз вже тихіше», чоловік, що у своєму поважному віці усвідомлює, хто ворог, інша жіночка, яка не їде з міста через те, що в неї повний двір собак та котів, а ще ходить годувати сусідських, переселенка з Бахмуту, яка не хоче їхати далі від свого зруйнованого міста, де доля її будинку та її знайомих не відома. Тут не має так званих «ждунів». Тут чекають на мир в Україні після нашої перемоги. Все це — приголомшує, зачаровує посмішками на обличчях та добрими очима, дивує та болить. Болить за це місто, як і за весь Донбас. За цих людей. За їх долю. І так хочеться аби наступного разу коли ми приїдемо побачити ці обличчя, а ще краще дізнатись що вони все ж таки виїхали, прийняли рішення на користь свого життя і в них все добре…


Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

2025 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2025 © ГО "Медіа-Погляд".
Ідентифікатор медіа R40-05538

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev