Як хлопець з Донеччини у 18 років став опікуном чотирьох дітей

Після того як мати померла на очах у В’ячеслава Ялова від снаряда, він став опікуном для своїх братиків і сестричок. Вивіз їх із селища на Донеччині й докладає максимум зусиль, щоб у дітей було світле майбутнє, де немає місця болю, а натомість є можливості для розвитку.

В’ячеслав з братами, сестрами та найкращим другом

Історію хлопця розповідає благодійний фонд «Голоси дітей».

Коли В’ячеслав ішов додому, побачив свого брата Данила ще здалеку. Той стояв на городі й чекав на них із мамою. Їхнє рідне Верхньоторецьке, що на Донеччині, палало. Село вісім років було розділене майже навпіл між Україною і так званою «днр». 16 березня там точилися інтенсивні бої.

Старший брат разом із мамою пішов по продукти, але додому повернувся сам. 16-річний Данило одразу зрозумів, що сталося. В’ячеслав зайшов до кухні. Ліворуч у кімнаті сиділи 11-річна Ніколь, 10-річний Тимур і 8-річна Олівія.

В’ячеслав Ялов«Вони самі все зрозуміли», — згадує В’ячеслав.

Лише вдома хлопець, якому кілька місяців тому виповнилося 18, усвідомив, що відтепер є опікуном чотирьох дітей. Але відповідальність за молодших братів і сестер його не налякала. Коментує свої почуття коротко: «Немає нічого неможливого. Якби не було дітей, я не дав би ради навіть сам собі».

Про смерть матері В’ячеслав воліє не згадувати, адже померла вона в нього на очах. Снаряд приземлився зовсім поруч. Хлопця оглушило, а жінка, на жаль, не врятувалася.

Вже 17 березня юнак вирішив вивезти дітей на Захід України.

Старший брат

В’ячеслав із дитинства зріднився з роллю старшого брата. Він завжди хотів бути незалежним, допомагати родині та не обтяжувати матір. Почав працювати з 12 років. Фарбував, підмітав, допомагав будувати. «Багато що можна робити, головне мати бажання», — каже хлопець.

Матері не подобалося, що син багато працював. А йому хотілося мати власний заробіток і ділитися ним із родиною. «Я від того кайф отримував. Собі щось міг купити, мамі щось дати. Це було файно», — усміхається В’ячеслав.

Згодом став працювати аніматором на розважальних заходах. Каже, що саме так йому вдалося пізнати Україну й подружитися з багатьма людьми із різних регіонів.

В’ячеслав з братами та сестрами

Перед вторгненням допомагав мамі з проєктами в молодіжному центрі, яким вона керувала. «Я багато виступав», — згадує хлопець.

В’ячеслав з особливою увагою та любов’ю розповідає про свій рідний дім із великим садом. Мати доклала багато зусиль, щоб добре його облаштувати. У залі було дерево з листочками та маленькими пташками, яке жінка виліпила з гіпсу.

Але через війну будинок дуже постраждав. Згоріли дах і гараж. І це лише те, що В’ячеслав може розгледіти на фотографіях, які йому надіслали вже після від’їзду. Сьогодні хлопець майже впевнений, що тоді, у середині березня, вони покинули своє село назавжди.

Дім до та після російського вторгнення

Дорога на Захід України

«Діти — це моя родина, я мав думати на крок уперед. Ми не могли їхати абикуди. Крім того, тоді в мене ще не було документів на опікунство. І, щоб нас не розділили, я мав мислити стратегічно», — розповідає 18-річний юнак.

Щойно В’ячеслав вирішив евакуюватися, зателефонував своєму другові. «Кажи своїм, нехай нас витягують», — мовив коротко в трубку. За одну ніч друг допоміг знайти машину й заплатив таксисту. О сьомій ранку витягнув їх із підвалу. Виїжджали під обстрілами. «Але нам пощастило, що все пройшло добре», — каже В’ячеслав.

Коли дісталися до Костянтинівки, був час подумати, що робити далі. Виїзд до росії В’ячеслав не розглядав. «А як там можна жити, розуміючи, що вони руйнують все? Я не вижив би. До того ж там не можна жодного слова сказати, а я так не вмію. Завжди кажу те, що думаю», — ділиться хлопець.

Далі поїхали до Краматорська. Коли прибули на вокзал, побачили лише один потяг, і він був забитий вщерть. Люди стояли навіть у тамбурі. Родина Ялових лишилася чекати на вокзалі. «Мені сказали, що є 70% ймовірність того, що приїде наступний потяг. Я просто повірив у це», — згадує юнак.

Евакуаційний поїзд прибув із запізненням. Із Краматорська вони поїхали до Луцька, де зробили коротку зупинку. Осісти вирішили в Дрогобичі, бо там у В’ячеслава були друзі.

Тільки вперед

Сьогодні життя В’ячеслава розписане по хвилинах. Він віддав дітей до школи і, поки ті вчаться онлайн, намагається облаштувати їм комфортний простір для життя.

«Щодня багато справ треба робити: готувати, прибирати, допомагати дітям робити уроки. Паралельно я працюю над одним проєктом і навчаюся», — описує свої будні 18-річний опікун.

Спочатку вони вп’ятьох юрмилися в маленькій кімнаті в гуртожитку. Простору для всіх не вистачало, доводилося спати на підлозі під столом. «Ви навіть не уявляєте, як складно жити в гуртожитку», — ділиться В’ячеслав.

Найбільше його обурювало не те, що не було де спати, а те, що бракувало простору для навчання. «Всі в одній кімнаті навчаються. Ви лише уявіть, який це шум-гам», — розповідає юнак.

В’ячеслав став, як він сам каже, вибивати ще одну кімнату. Зрештою вдалося вибити цілий блок. Тепер увесь свій час і ресурси він вкладає в те, щоб створити там атмосферу дому, де передусім буде комфортно навчатися.

Діти вже більш-менш адаптувалися до нового життя. «Хоча 10-річний Тимур важко переносить усе, — раптом замислюється хлопець. — Але ми комунікуємо, я намагаюся вивести їх із цього сумного стану, щоб вони не зациклювалися на поганому. Щодня залучаю їх до різних активностей».

Для себе В’ячеслав також виділяє час. Попри раптові зміни в житті та відповідальність за неповнолітніх дітей, він готується до складання тестувань. Ще вдома вступив до медичного коледжу, а цього року хоче вступити до медичного університету. Вважає, що без освіти складно побудувати успішне життя.

Хлопець уже збирає кошти на новий будинок, де вони житимуть усією родиною. Облаштовуватимуть власне житло з такою самою уважністю, як це колись робила мати.

А поки що В’ячеслав дивиться лише в майбутнє і готує для своїх братиків та сестричок життя, повне можливостей: «Данило точно знає, що буде програмістом. Ніколь каже, що хоче стати юристкою міжнародного права. Тимур, мабуть, піде в правоохоронні органи, а Олівія мріє бути суддею. Сьогодні такий план, але діти ростимуть і бачитимуть, що подобатиметься більше. А я намагаюся їм донести, що освіта — це важливо».