«Чого в біса ми чекаємо, Захід має надати Україні необхідну військову допомогу»: Джонсон про контрнаступ ЗСУ, настрої українців та поразку путіна

Публікуємо повний переклад статті колишнього прем'єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, яка опублікована у виданні The Spectator.

Вони отримали поранення осколками танкового або артилерійського снаряду, або наступили на міну, і отримали поранення, які були б цілком знайомі бойовим медикам Першої світової війни; різниця в тому, що сьогодні, через століття, надзвичайні досягнення в хірургії та протезуванні означають, що вони не тільки живі, але й хочуть одного понад усе. Вони хочуть мати можливість повернутися на передову й продовжити там, де вони зупинилися.

Вони не хочуть жодного вашого плачу в стилі Зігфріда Сассуна чи Вілфреда Овена (британські поети Першої світової війни — ред.); їм не потрібні гімни приреченій молодості чи стогони про жалі війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян і виганяти загарбників зі своєї землі.

Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про прогрес, якого безсумнівно досягли їхні частини чи полки. Єдина річ, яка, здається, явно приносить їм розраду та задоволення, — це усвідомлення того, що землю відвойовують, а села звільняють, і що їхні зусилля зіграли певну роль у цьому успіху і, хто знає, може зіграють ще.

Звичайно, дивлячись на понівечені тіла цих чоловіків, ви не можете не задатись питанням, наскільки вони можуть справді сподіватися на нормальне життя, не кажучи вже про повернення до Збройних сил України — яким би непереможним і чудовим не був їхній дух. Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті через триваючий масштаб і темп людських страждань.

Унаслідок цієї війни 20 000 українців мають ампутовані кінцівки, більшість — у Збройних силах; і рівень жорстокості настільки високий, що щотижня до реабілітаційних центрів поступають десятки нових пацієнтів. Майте також на увазі, що мені майже напевно показали тих, хто найбільше здатний до будь-якого видужання взагалі, і будуть інші, чиє фізичне каліцтво чи психічна травма ще гірші.

Минуло 19 місяців відтоді, як путін прорахувався і розв’язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 000 росіян і, можливо, приблизно вдвічі менше українців. Ви стоїте в тих лікарняних палатах і відчуваєте жах від болю, лютуєте, що стільки людей досі пускають у м’ясорубку — і все через его і дурість однієї людини, Молоха Кремля.

Ні на секунду не вірте, що цих українських солдатів — чи ширше населення України — можна якось переконати скласти зброю чи укласти угоду з путіним. Вони воюють не за нашим бажанням і не зупиняться, бо ми так скажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилитися перед терором і хочуть, щоб їхня країна була вільною.

Вони вважають ідею переговорів смішною. Протягом останніх кількох днів я робив усе можливе, щоб дослідити їхню думку з цього приводу, але я не помітив жодного ослаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як вони можуть обміняти землю на мир, тому що вони не розуміють, як вони можуть повірити жодному слову путіна. євген пригожин думав, що уклав угоду з путіним — і це для нього точно не спрацювало.

Є лише одна річ, яку вони хочуть від нас — це зброя, щоб завершити справу, і тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо зволікати. Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі і пояснити затримку? Протягом усієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали путіна, і ми робимо те саме сьогодні.

Зараз росіяни займають ледве половину землі, яку вони захопили протягом кількох тижнів після вторгнення. Вони розбиті в Києві, Харкові, Херсоні; і так, контрнаступ йде повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20−30 кілометрів; і якщо вони зможуть дістатися до того південного міста, тоді їхня артилерія керуватиме всім сухопутним мостом. Вони зможуть перекрити рух між Росією та Кримом — колосальний стратегічний перелом для путіна. Навіть якщо вони не зможуть зробити це протягом наступних кількох тижнів — або скільки б не залишилося до кінця сезону бойових дій 2023 року — вони точно зможуть зробити це наступного року.

Усе, що нам потрібно, це стратегічне терпіння та набагато більше відчуття терміновості нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми маємо це визнати. Приблизно рік тому ми з хвилюваннями роздумували, чи надавати українцям танки та бронемашини, зважаючи на абсурдну причину, що така підтримка може бути «провокаційною» для Росії. Тепер безпілотники стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як кажуть, паркують свою броню та йдуть.

Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб збивати російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захистити себе від атак з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищити російські позиції. Himars були цінними, але росіяни були ефективними у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACMS, ракетних систем далекого радіусу дії, які досі тримають США, і їм потрібно більше ракетних систем, таких як британська Storm Shadow, яка виявилася надзвичайно цінною.

Від Великої Британії вони сподіваються отримати додаткову допомогу з гаубицями, Storm Shadow, протиповітряною обороною, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати щодо технологій безпілотників.

Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 складніших балістичних систем, таких як ATACMS, а в США є тисячі. Навіщо тримати їх? Якій іншій меті вони могли б служити, яка б краще гарантувала довгострокову безпеку Заходу, включаючи Сполучені Штати?

Деякі голоси у Вашингтоні стверджують, що США повинні дотримуватися стратегії «Китай перш за все» і тримати ATACMS в резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити для захисту Тайваню. Що за нісенітниця. Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань — переконатися, що українці переможуть, і якомога швидше.

Ми говоримо про відносно тривіальні витрати на таку надзвичайну потенційну винагороду. США виділили лише близько 1 відсотка свого річного оборонного бюджету на підтримку Збройних сил України, а Велика Британія виділила лише частину того, що виділили США. Американські черевики не ступають на землю, і не йдеться про те, що додому повертатимуться американські мішки для тіла — і все ж ставки для Заходу величезні. Якщо путін переможе — і все, що йому потрібно зробити, щоб претендувати на перемогу, це втриматися принаймні на шматку території, яку він захопив після 24 лютого 2022 року — і жахливе повідомлення облетить світ: що це був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократії, і провалили це. Історія України буде про українське військо з левиним серцем, яке врешті-решт зраджено Заходом, який втратив нерви.

Навколо глобального багаття буде проголошено, що ми знову показали, що ми не маємо на меті те, що ми говоримо, не тримаємося разом із нашими друзями та не хочемо відстоювати свободу та верховенство права — навіть тоді, коли жоден західний солдат не перебуває під загрозою.

Якщо путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б дещицю того, що він захопив, тоді урок буде очевидним: що агресія окупається, що європейські кордони знову можуть бути змінені насильством, і все це стосується Грузії, країн Балтії, будь-якої території колишнього Радянського Союзу або колишньої радянської сфери впливу, де путін мріє про реваншистську, направлену на внутрішнє свавілля військову операцію.

Перемога путіна була б катастрофою для Заходу та американського керівництва, і я не вірю, що це результат, який міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів знову зробити Америку великою. А якщо, з іншого боку, Україна переможе і вижене путіна — як вона може з нашою допомогою — тоді все буде навпаки. По всьому світу буде надіслано прямо протилежне повідомлення: що ми дбаємо про демократію, що ми готові підтримувати наші принципи, і що Захід все ще має сміливість дотримуватися чогось, поки ми не досягнемо успіху.

Зрозуміло, що лячно бачити, скільки є глобальних виборців, які коливаються, і скільки країн готові дати путіну перевагу сумніву.

Українці були приголомшені слабким індійським комюніке саміту G20 і відмовою Індії, незважаючи на благання Джо Байдена, дозволити Зеленському навіть виступити на зустрічі у своїй звичній формі. Усе це зміниться, як тільки Україна переможе: усе те жахливе урізання, хеджування ставок і підмазування путіна — усе це зникне з порядку денного. Це тому що є одна річ, яку люди світу розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права — і це військова перемога.

Перемога України відродить і підживить Захід і все, за що ми виступаємо. Перш за все, це означатиме звільнення прекрасної і абсолютно невинної країни, на яку егоїстично і злочинно напали.

Я вірю, що перемога прийде; і я в це ще більше повірив після спілкування з тими пораненими солдатами. Ви бачите це в їхніх очах. Ви чуєте це в лютості їхніх виразів, у їхній радості від відвойованої землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття, це найпотужніша сила в політиці - сильніша навіть за релігію — і у своєму безумстві путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська, втомлені, недовірливі, далеко від дому, не мають нічого в серці, щоб зрівнятися з цим.

Тому путін програє, а Україна зрештою виграє; і оскільки це те, що має статися, і це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім'я всього святого, надати українцям зараз військову допомогу, яку вони потребують, щоб якнайшвидше завершити справу, щоб менше людей було кинуто до «склепу» цього безглуздого конфлікту.

Я запитував це раніше, і я запитую це знову: чого в біса ми чекаємо?