Військова робила проукраїнські акції в Маріуполі, була в розстрільних списках у ворога, а 25 лютого виїхала з міста і вступила до армії. І зараз, на четвертому році повномасштабної війни, зізнається: найбільша проблема у війську стосується оборонців і браку можливостей вбивати ворога.
Фото зі сторінки Марини Молошної
Марина Молошна — маріупольська журналістка, яка на початку повномасштабного вторгнення стала до лав ЗСУ. Зізнається, що про інформаційну боротьбу з дезінформацією думала, але знала — їй цього буде замало. Тож, маючи дозвіл володіння зброєю, після кількох військових вишколів, стала частиною війська. Журналістам «Вчасно» «Струна» розповідає, що однією з причин піти в армію стало й відчуття провини — що на початку великої війни довелося покинути свій Маріуполь. І коли за кілька кілометрів від столиці були окупанти — вирішила зробити внесок в оборону Києва.
Нині Марина Молошна — військовослужбовиця 112 окремої бригади Сил ТрО ЗСУ. Займається озброєнням свого батальйону, і зізнається: найбільша проблема у війську — не феміністична, комунікаційна чи фінансова, а снарядна.
ІА «Вчасно»: В армії ти вже три роки. Відколи прийшла у перших числах вторгнення — й до сьогодні. Раніше ти казала, що військо й досі не надто пристосоване до жінок, тому реформувати його потрібно зсередини — тим самим жінкам, які мають прийти на службу. Також пригадувала про проблему з вегетаріанським харчуванням, якого фактично не було. Але на сьогодні, за два роки великої війни, яка найбільша проблема лишається?
— Я поділяю слова Євгенії Закревської, адвокатки-військовослужбовиці, яка колись відповіла на питання «З якими проблемами найчастіше зустрічається жінка на війні?». Вона тоді сказала, що найбільша її проблема — відсутність боєприпасів. І я з цим абсолютно погоджуюсь, бо саме це нам не дозволяє вбивати ворога та швидше звільнити окуповані території.
Тому так, найбільша проблема в армії - і для жінок зокрема — це відсутність боєприпасів. Бо інколи у нас є зброя, але немає БК до неї. Міномет є, гаубиця є, а боєприпасів і пострілів — немає. І це повсюдна проблема.
— І брак людей у війську.
— Так, справді обурює, що люди не поспішають мобілізуватися. Вони думають, що скинуть зараз дві тисячі на якийсь збір — і цим очистять свою совість. Ніби «я гроші дав — хай за мене воюють». Але це не так працює. Бо поки воюємо ми — ми виграємо час для цивільних, аби вони краще підготувалися до армії: пройшли курси тактичної медицини, навчилися керувати дронами, стріляти тощо. Щоб вони прийшли й замінили нас. Бо ніхто не вічний, ми закінчуємося — це в армії відбувається дуже швидко. І жінкам у тому числі також треба захищати свою країну. Вони такі ж громадяни, як і чоловіки. Це й означає рівність прав.
Фото зі сторінки Марини Молошної
— За ці роки у тебе траплялися моменти, коли ти шкодувала, що пішла в армію?
— Що пішла воювати — ні. Але бувало шкодувала, що пішла саме в цей підрозділ. Мені хотілося бути якось більш включеною в оборону країни, бути суперкорисною. Бути танкістом чи медиком, щоб рятувати людей, наприклад. Але потім приходило усвідомлення, що комусь треба виконувати ту роботу, якою займаюся я. А я в цьому доволі ефективна. І тому заспокоювалася тим, що пізніше можна перекваліфікуватися, а поки що треба лишатися ефективною на своєму місці.
ІА «Вчасно»: Влітку 2023 року авто, в якому ти була з побратимами, підірвалося на протитанковій міні, ти отримала баротравму. Але на сьогодні контузії - уже доволі звичні для військовослужбовців, як і дрібні поранення. Твоя думка як людини, яка несе службу: чи можливо в армії, несучи службу не в штабі, зберегти здоров’я?
— Армія у всіх забирає здоров’я. Хтось його втрачає більше, хтось — менше, зважаючи на вік і навантаження, але служба впливає на всіх. І для армії це на сьогодні велика проблема. Але Україна справді допомагає військовим із важкими травмами. З тими ж безкоштовними операціями, протезами для тих, хто втратив кінцівки.
А найменша травма, з якою зустрічається переважна більшість військових — контузія й уламкові поранення. Але з цим немає великої проблеми, оскільки на війні ці травми вважаються фактично нормою. Але ті, хто лікується після них — роблять це зазвичай у військових госпіталях, а там медичні послуги надають безкоштовно (окрім дуже дороговартісних ліків, які закуповують бійці чи волонтери).
— А які травми ти отримала після того, як авто підірвалося на протитанковій міні?
— У мене була легка контузія: шум у вухах, біль у голову. Ніяких страшних наслідків після того випадку не було. Як мені розповідають побратими, серйозні наслідки можна вже помітити, коли у тебе три й більше контузій: там і слух гіршає, і з пам’яттю проблеми, і мігрені починаються. А мені пощастило ще, оскільки двоє побратимів тоді отримали важкі травми.
Фото зі сторінки Марини Молошної
— У тебе вдома лишилася мама. Ти їй не розповідаєш усього, що відбувається, але активно ведеш соцмережі. Не було страху, що мама про той самий підрив на міні дізнається з твоєї сторінки?
— Моя мама взагалі дізналася про те, що я пішла в армію, через два місяці після того, як це сталося. До того ситуація була дуже напружена, і я сильно хвилювалася за реакцію батьків. Бо вони й так живуть на прикордонній території з росією, і це дуже близько. Тому пости чи історії зі зброєю я приховувала від мами, щоб вона їх не бачила.
А батькам про службу в армії вирішила сказати лише коли окупантів відкинули з Київщини. Після сліз та невеликої істерики вона сказала, що іншого від мене й не очікувала, хоча до останнього не хотіла вірити, що я це зроблю. Тим паче це рішення — це наслідок того, як мене виховували. Тому ніяких відмовлянь не було — мама розуміла, що шляху назад немає… Звісно, я й зараз не про все їй розповідаю. Наприклад, про міну вона дізналася через тиждень — коли я вже пересвідчилася, що ніяких серйозних наслідків після того випадку не буде… І тоді вона доволі спокійно відреагувала. Розридалася, щоправда, коли я приїхала у відпустку — бо прийшло усвідомлення, що вона могла мене втратити.
ІА «Вчасно»: Ти віриш у те, що нашому поколінню вдасться нарешті зупинити цю війну й не передати її у спадок наступним поколінням?
— Я в це дуже вірю, інакше все тоді буде даремно. Всі наші втрати, скільки людей жертвують собою… Якщо наші діти будуть змушені знову йти воювати з росіянами — для мене це означатиме нашу поразку, бо ми воюємо за те, щоб наші діти жили в Україні. І я не знаю, як з цим можна буде жити. Тому я роблю все, аби цього не сталося, й саме тому я в армії.
— Протягом останніх кількох місяців в Україні відбулося кілька гучних подій. Зокрема, звільнення генерала Залужного з посади Головнокомандувача, збиття російського літака, який нібито перевозив наших полонених на обмін.
Ти ж до того, як піти у військо, працювала у комунікаціях, була журналісткою. Наскільки, на твою думку, на сьогодні спілкування держави та народу запущене?
— Чесно: держава комунікує з суспільством вкрай жахливо. Настільки погано, що це ще не дно, але близько до нього. Враження, ніби українців сприймають за маленьких дітей, яким не можна казати правду, треба тримати у невідомості, замилювати очі, улюлюкати — замість того, щоб казати відверту правду. Тому що всі інші в ній живуть, а суспільству про цю правду навіть не кажуть.
Власне, у мене питання навіть до озвученої президентом Зеленським цифри загиблих воїнів. Я не впевнена, що ця цифра правдива. І якщо вже озвучені ці цифри — то чому не оголосити кількість безвісти зниклих? Адже їх дуже багато. І багато хто з них, на жаль, уже загиблий. Тому ми просто на власні очі спостерігаємо, як влада своїми ж словами вирощує інфантильних людей. І покінчити з таких «вирощуванням» потрібно було ще до вторгнення — як мінімум перевіркою укриттів і обов’язковими курсами по такмеду та базовій військовий вишкіл від держави. Це б врятувало дуже багато життів.
Фото зі сторінки Марини Молошної
ІА «Вчасно»: А як щодо грошей, які витрачає держава на створення заказників, висадку дерев, візуальне оздоблення міст чи виклад бруківки? Не обурюють тендери, які оголошують у містах (навіть прифронтових)?
— Тут потрібно розглядати кожен конкретний приклад. Наприклад, дороги зараз особливо потребують ремонту, бо це насамперед військова логістика. І якщо асфальт у містах ще більш-менш нормальний, то у містечках і селах вони вбиті, їх немає - і через війну, й через зношеність. особливо на сході. І, буває, я бачу якісь заклики в інтернеті віддати гроші з доріг — на ЗСУ. А я буквально сьогодні нею їхала, і від дороги — там лише її відсутність і яма на ямі. Тому з такими закликами я категорично не згодна, бо військовим потрібні дороги.
Зрозуміло, що виділяти гроші на закупівлю ялинок для краси, чи вазонів у скверах — це неоднозначна витрата. Але попри те, що війна триває - людям потрібно бачити й щось гарне. Що країна не пішла в застій. І коли бачиш квіточки якісь — це приємно. Тим паче коли повертаєшся з бойових дій у нормальне, доглянуте місце — у тебе не виникає питань, чому в це вклали кошти. Бо це подобається й нам, військовим. Аби на цьому тільки не «намивали» кошти.
ІА «Вчасно»: У тебе, дуже патріотичної військової, а в минулому — журналісти, є родичі на росії. Пам’ятаєш, як вони відреагували на повномасштабне вторгнення?
— Це для мене доволі показова ситуація. Я з родичами із рф (це троюрідні дядьки й тітки) і до вторгнення не спілкувалася, але з ними підтримувала зв’язок мої рідні - батьки, бабуся. І коли почалося вторгнення — 25 лютого бабусі передзвонив її рідний племінник і сказав: «От, так вам и надо, хохлы, дождались. Так вам и нужно! У вас еще и внучка-нацистка, было бы хорошо, если бы мы её денацифировали». Про мене — це він казав, мабуть, щоб мене вбили. При тому, що вон мають родичів в Україні, самі з України й переїхали в росію в підлітковому віці. І знали. як у нас тут все відбувається, ніхто їх не «ущемляв»…
У бабусі тоді стався мікроінсульт. І якщо я й до того не мала жодних ілюзій і нікого не вважала «хорошими руськими», то після того випадку однозначно впевнилась, що хорошого росіянина не видно у тепловізор. І я впевнилась, що росіян треба або знищити, або як мінімум розірвати усі зв’язки.
ІА «Вчасно»: Ти родом із нині окупованого росіянами міста. Коли закінчиться війна — маєш плани повернутися в журналістику. А в сам Маріуполь? Адже з родичами з росії зв’язки обірвати можна. Проте у місті в будь-якому випадку лишаться ті, хто радів окупантам, хоч і «перевзуються», коли повернеться Україна.
— Звісно, я хотіла б туди повернутися. Але розумію, що відбудова Маріуполя триватиме не один десяток років. І жити на руїнах, допоки місто не відбудують, не хочу ані я, ані мої рідні. Тому ми плануємо будувати своє життя в інших містах.
А щодо того, як жити з колаборантами (якщо вони залишаться в Україні, а не виїдуть у росію) — то я певна, що вони заховають голови в пісок, коли в місто повернеться проукраїнське населення. Так було до 2022 року, власне. Так само буде й коли ми повернемося. Хоча я б дуже хотіла, щоб усі проросійські люди чи маргінали таки виїхали в росію й не «відсвічували» в нашій країні. Але я об'єктивна, тож розумію. що нам все одно доведеться якось вживатися з ними.
Фото зі сторінки Марини Молошної
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!