Український воїн розповів про порятунок з Іловайська/фото 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка
Тоді Сергію було 27 років, за плечима він мав строкову службу у внутрішніх військах та досвід роботи оперуповноваженим. Коли у 2014-му, у третю хвилю мобілізації, його призвали, не замислюючись став до строю, однак повоювати не встиг. Колону нещадно розстріляли з мінометів та «Градів» з трьох сторін, це було вночі 28 серпня, - згадує боєць.
«Мене сильно контузило, завдяки 57-річному дяді Льоші, я прийшов до тями, він не кинув мене. Ані його УРАЛу, ані моєї САУ та іншої техніки вже не було – усе перетворилось на купи металу, довкола яких лежали тіла побратимів – жахлива картина. Ми думали, що крім нас ніхто більше не вижив. Пішки дістались найближчого села (а це десь 20 кілометрів), де світились ліхтарі. Обстріли продовжувались. Ми стукали у двері будинків. Відчинили лише в третій хаті. Хлопець насторожено спитав: «Ви нацики?», на що ми відповіли: «Ми Укропи». Він з побоюванням пустив у дім, а потім розповів, що ми вже на території так званої «ДНР», і що сусідка всіх здає, тому сидимо тихо, бо якщо викриють, його вб’ють, а нас в полон візьмуть. Тож, як стало зрозуміло, ми «виходили» не в ту сторону. Тієї ночі я так і не заснув. Голова боліла нестерпно. Дядя Льоша передрімав. Михайло дав нам цивільний одяг та вранці вивіз на пагорб, аби я додзвонився до рідних, адже інтернету вже не було, зв’язок – місцями. Зрештою нам вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію та дістатись до своїх. До речі, вивіз нас батько Михайла. Велика подяка таким відданим Україні людям. Коли ж ми прибули на місце зустрічі, побачили там ще сімох наших хлопців, котрі вижили в тому пеклі. Згодом були три місяці лікування, потім Щастя, Трьохізбенка, де все ж була можливість взяти до рук зброю».
Після закінчення строку мобілізації Сергій повернувся до цивільного життя, але вже тоді його не полишало відчуття, що ворог не зупиниться і рано чи пізно завдасть удару у спину. Так і вийшло. 23 лютого 2022-го чоловік вже просився в тероборону, там щось говорили про місце прописки, але 24-го бюрократія десь поділась і боєць із досвідом став на захист країни. Охтирка, Лебедин, Тростянець – ці місця пройшов у складі Полтавської тероборони, як розвідник, а згодом вирішив повернутись до тих, з ким починав битву за рідну землю вісім років тому – до побратимів-артилеристів 92-ої.
«Хлопців знаю давно та довіряю їм, тому вирішив як-то кажуть возз’єднатись з колективом. А він у нас дуже згуртований. Завдання маємо чітке – максимальне ураження противника з максимальним збереженням особового складу. Трохи не вистачає снарядів, але ми намагаємось «брати» більш професійними діями. Наш підрозділ тісно співпрацює з іншими – у таких умовах інакше не можна, а кожне завдання – це робота всіх разом - від командира до водія. Тільки так буде результат.Тактика ворога не змінилась: вони хочуть знищити все і всіх в Україні. Без прикрас скажу, що ця війна жорстока і непередбачувана, тому знімає маски: скільки разів виїжджали з-під обстрілів, скільки важких ситуацій було, однак побратими проявляли себе якнайкраще. Звісно, страх був і відчай, однак, підтримка один одного, віра в себе і свої сили – надзвичайно важливі. До речі про «маски»: одним із чинників вдалих дій армії у цій війні є підтримка цивільних: харків’янам подяка за розуміння і теплу їжу, коли це дійсно було потрібно. А тим, хто вважає, що «руській мір» кращий та допомагає окупантам, здаючи позиції ЗСУ, Бог їм суддя. Час все розставить на свої місця. Через вісім років після Іловайська я вкотре пересвідчився, що ніяких сусідів ані на сході, ані на півночі країни, в нас не було, то були звірі у людській подобі. Маски знято й іншого шляху немає, а наш – праведний і ми його торуємо».
Джерело: 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка