Бахмутська медійниця Ганна Бокова зустріла ранок 24 лютого під вибухи. Напередодні її організація «Бахмутська фортеця» готувала захід, до якого готувалися майже рік. Давно запланований захід довелося скасувати, а всій родині вже наступного дня, 25 лютого — покинути рідне місто.
Родина Ганни Бокової в Бахмуті, до повномасштабного вторгнення
Вже з-за кордону Ганна пояснила: освіта у Німеччині значно відрізняється від української. Однак попри переваги, про які розповідає велика кількість вимушених переселенців, її син так і не зміг «подружитися» з іншим форматом навчання.
Журналістам «Вчасно» Ганна Бокова розповідає, що перші дні вторгнення рф вона з сім`єю перебувала в Україні. Друзі допомогли родині певний час протриматися на заході країни. Проте щоб убезпечити власних дітей, Ганна ухвалила нелегке рішення — виїхати за кордон.
«24 лютого я, заплакана, всіх обдзвонювала й скасовувала той захід. Це було дуже тяжко морально, бо ми його готували довго, в нас були величезні плани, які не збулися. На той момент у магазинах уже були величезні черги, люди панікували. Ми в другій половині дня пішли з чоловіком в аптеку й уже тоді не було навіть звичайного спирту, перекису водню — його ще в перших годинах повномасштабного вторгнення забрали люди. І нам пропонували якісь аналоги, щось інше, дуже дороге — бо альтернативи не лишилося взагалі. До банкоматів теж вишикувалися величезні черги. Й уже тоді по наляканих обличчях людей був дуже помітний страх невідомості й передчуття трагедії», — пригадує Ганна.
У ті дні Ганна з чоловіком купили багато їжі - як з’ясувалося пізніше, набагато більше, аніж їм знадобиться для життя в Бахмуті. Тому що питання виживання постало гостро — настільки, що одним із багатьох прийнятних варіантів став виїзд за кордон.
«Ми не уявляли, як надалі відбуватимуться бойові дії, чи зможемо ми взагалі виїхати з міста. Можливо, мінуватимуть дороги чи прострілюватимуть їх, чи будуть авіаудари по дорогах прямо з літаків. Тому ми розуміли, що на найближчі тижні треба себе забезпечити їжею. Ми вже пізніше з чоловіком жартували, що чого-чого, а їжі у нас вистачить надовго, що б не сталося.
А діти, до речі, на початку більш-менш спокійно сприйняли новини, хоч усім було страшно. Запитували, що буде далі - чи ми поїдемо, чи нас уб’ють… Але я найемоційніше сприйняла початок повномасштабної війни. Хоч морально ми ще з 2014 року жили в режимі війни, тоді для нас були справді найважчі та найстрашніші роки. І я пам’ятаю, що коли почалася війна у 2014, ми думали з чоловіком, їхати чи лишатися у місті. Звісно, що були обстріли, але «крайньою точкою» для мене став Краматорськ — коли його обстріляли, коли загинули цивільні мирні люди. В той момент прийшло розуміння: треба визначати «точку», після якої ти ставиш перед собою вибір: або їдеш, або лишаєшся, усвідомлюючи, який це ризик. І тоді ми вирішили залишитися в Бахмуті, нікуди не їхати.
Пізніше, за кілька років до цього вторгнення, ми вже побачили: біля нашого міста і в ньому з’являлися певні «фортеці» — ті укриття, позиції, які будувалися з 2014, тобто до міста так легко не можна буде підійти, як у 2014. Але з 24 лютого зрозуміли: якщо тоді, в роки «малої» війни, небезпечно було лише на Донеччині та Луганщині, то після 24 лютого безпечного місця в Україні взагалі не лишилося. Зважаючи на ту зброю, яка з’явилася в росії - де б ти не був, ти можеш бути вбитий. Тому ми вирішили їхати", — пригадує Ганна Бокова.
Росіяни фактично стерли Бахмут — жоден будинок не вцілів через їхні снаряди. Під завалами жили мирні люди — окупанти не гребували бити по житлових будинках і сховищах міста
Тоді ж і чоловік, і Ганна вирішили: коли буде гарантований шанс на безпечний виїзд із Бахмута — поїдуть. Тому почали шукати, де можна було б безпечно зупинитися. Тоді ж родині почали писати навіть незнайомі люди з інших міст, пропонуючи лишитися в їхньому місті. Тому вже 25 лютого вся родина виїхала — разом із речами на щонайменше кілька місяців життя.
«Спершу ми жили в Чернівцях, потім ми з допомогою друзів виїхали у Румунію, а вже зараз, із травня 2022 року ми в Німеччині. Наші троє дітей тут уже й пішли у школу, але тяжко адаптуються», — каже жінка.
Журналістам «Вчасно» Ганна Бокова зізнається: в умовах війни її дітям дуже важко адаптуватися до нового колективу, тим паче — німецького.
«На сьогодні моя старша дитина вже майже повністю адаптувалася до німецького колективу, а середня взагалі не може звикнути, знайти спільну мову з іншими дітьми. Це взагалі дуже важка ситуація… Син не розуміє, що тут робить, не хоче навчатися.
У Німеччині не можна жити, навчаючись в Україні.Тут обов’язково потрібно вчити мову, все здавати, опановувати, бо лише так тебе переведуть в наступний клас. Якщо ти щось не здав — то просто лишаєшся ще на рік у тому ж класі. Ніхто нікого не вмовляє: не хочеш навчатися — не навчайся, але лишайся в цьому ж класі. І тут діти можуть в одному класі навчатися і три, і п’ять років.
У сина зникло все, що він мав — його друзі, школа, улюблена справа, якою він займався — футбол. Усе це зникло, й дитину тепер дуже важко відновити. Додаються й підліткові проблеми, що не полегшує цю адаптацію", — розповідає бахмутянка.
У Німеччині «адаптаційних» класів у школі, в якій навчаються її діти, не було. Досвід прийому біженців в освіті країни немалий, тож і з початком повномасштабного вторгнення систему не змінювали. Однак це означало, що діти відразу почали вивчати німецьку мову.
«Тут головний меседж до тих, хто приїхав з інших країн — „ви маєте адаптуватися“. Тобто ви обрали Німеччину як країну, в яку поїдете зі своєї, тож ви мусите знати мову. Для цього Німеччина надає умови: мовні курси, за які платить держава. Безкоштовне навчання дитини (з вчителем, який допомагає вивчати мову), тобто має бути база. Тут немає виключно українських шкіл, як хотіли зробити в Румунії, які були у Польщі. В Німеччині, де ми живемо, в одній школі на увесь район є урок української. Викладає там, думаю, „волонтер“ — хтось із переселенців. Але водночас що мені подобається — що в школах не виділяють нікого за критеріями „розумний“, „хороший“ тощо. Не важливо, який у тебе колір шкіри і якою мовою ти спілкуєшся. Ставляться до всіх з повагою», — каже Ганна.
Вулиці Німеччини. Фото Ганни Бокової
Зараз донька Ганни, Поліна, відвідує місцевий гурток. Дівчина знає англійську, нещодавно почала спілкуватися частково й німецькою. Тож її легко прийняли в колектив — як каже бахмутчанка, «як рідну». А самі вчителі намагаються підтримати й українців — і деякі приходили на уроки у футболках з відомим написом «рускій ваєнний карабль, іді …». Однак у Німеччині активно працює й російська пропаганда — й інколи, користуючись пошуковиками, жінка щиро дивується тому, який жах та нісенітниці пишуть на проросійських сайтах. Сама Ганна додає: через це у деяких німців ставлення до українців неоднозначне, тому що вони так само перебувають під впливом російських наративів.
«Мені інколи такі новини пропонує, що якби я була російськомовною українкою чи росіянкою, чи просто володіла б російською, то я б не підтримувала Україну. Там пишуть такі нісенітниці… Там настільки принизливо подають інформацію, постійно принижують українців, ЗСУ, президента. Багато новин — це просто приниження, а не якась інформація. І ці новини тут читають. А альтернативи цим сайтам і інформації на них просто немає», — каже Ганна Бокова.
Українці, каже жінка, попри все ведуть інформаційну боротьбу. Але німці саме «завдяки» цим новинам нібито не підтримують війну, але водночас і не підтримують українців.
Ганна зізнається, що за кордоном найбільше їй не вистачає свого дому — проте вона навіть не уявляє, коли зможе повернутися в рідні стіни.
«Мені шкода саме місто — історичну архітектуру, наші будівлі, вкладених у саме місто сил. І дуже не вистачає спілкування — однодумців, які розуміють тебе, твоє життя, твої плани на покращення цього самого рідного міста. І перше, що я хочу зробити, коли повернусь у Бахмут — зустрітися з друзями, пройтися містом. Хоч і розумію, що побачене дуже засмутить. Ті фото навіть не передають реальної розрухи у Бахмуті - і я до цього готова.
Я не надто вслухаюся у ті оптимістичні прогнози про нашу перемогу до літа, наприклад — я їх ігнорую, бо коли виставляєш собі такі очікування, то розчарування надто сильне. Тому в місто ми повернемось тоді, коли це буде безпечно для моїх дітей. Але деякі мої друзі вже змирилися, що взагалі ніколи не повернуться в Бахмут — просто не зможуть відновити усе втрачене або це коштуватиме їм надто дорого. Вони не хочуть витрачати на це знову час, тому будуватимуть своє життя там, куди переїхали зараз. Але я хочу повернутися. І для мене знаком, що можна повертатися, буде відсутність масованих обстрілів. Якщо я чітко розумітиму, що на голову нічого не впаде, що я не боятимуся того, що дитина не повернеться з прогулянки чи я не заберу її з дитсадка.
Це залежить не лише від мене, а й від дітей та мого чоловіка. І ми спільно вирішуватимемо, де нам буде комфортно жити", — каже бахмутянка.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!