«В урвище від бомби затягло і залізо, й побратимів»: у Києві провели в останню путь азовця, який загинув в Оленівці після оборони «Азовсталі»

Дружина Владислава, Світлана Солонська, розповідає журналістам «Вчасно»: у лавах «Азову» чоловік був ще відтоді, коли полк лише почав формуватися. Він став одним із тих, хто структуризував основу «Азову» й навчав новобранців, які з 2014 вступали до лав формування, аби воювати за незалежність України.

Один із перших в «Азові» Донбасу

«На той момент „Азов“ якраз остаточно формувався. Приходило багато людей, але структури як такої не було. Ні підрозділів, ні конкретності, хто й за що відповідає. І чоловік став одним із тих, хто вибудовував структуру „Азову“, навчав молодих недосвідчених хлопців, які хотіли воювати. Потім його назначили командиром автороти в Урзуфі, на базі „Азову“, і там він облаштував ремонтну базу. Сам з того моменту був у підпорядкуванні Дениса Прокопенка», — пригадує Світлана Солонська.

За кілька років Владислав став старшим лейтенантом, офіцером групи тилового забезпечення, офіцером-логістом. А вже через кілька місяців сталися події 24 лютого — і з перших хвилин нападу Владислав став на захист Маріуполя.

«Спершу хлопці були поруч, але зв’язок з чоловіком був геть поганий — ми навіть не могли зрозуміти, де їхній підрозділ базується, що поруч із Владом. А вже коли їх брали в кільце — азовці перебазувалися на „Азовсталь“. Там вони були першими, до них приєднувалися інші частини», — розповідає Світлана.

«Азовсталь» у кільці та «партизанський рух» у рідному селі

Сам Владислав народився неподалік села Осипенко у Бердянському районі. Жив там із родиною — Світланою та донькою — увесь час до повномасштабного вторгнення. А коли азовців на «Азовсталі» брали в кільце — у село зайшли росіяни.

«На той момент ми всієї вулицею у вікна дивилися, як на Маріуполь постійно йдуть колони техніки. Вони не припинялися — цілодобово їхали танки, „Тигри“. Ми бачили цих росіян, які сиділи зверху на них, спостерігали, як на Маріуполь постійно летить авіація. У кого був зв’язок із військовими — збирали дані про те, що ми бачили. І не розуміли, чому не можна було в полі розбомбити всю кацапську техніку, адже там їхали цілі колони», — зізнається Світлана.

Жінка пригадує: відразу ж окупанти почали обшукувати село у пошуках воїнів-«нацистів», як вони називали наших захисників. Дійшло до того, що вони лазили на горища в пошуках чоловіків і звертали увагу на родини військових. Тоді Світлана зрозуміла, що далі лишатися в селі надто небезпечно — тому що, з’ясувалося, на їхній двір уже «показали» місцеві колаборанти, зауваживши, що Владислав — діючий військовий ЗСУ.

Виїжджати довелося екстрено, вже за кілька днів — родину Владислава вивіз сусід, який займався регулярними перевезеннями жінок і дітей з окупованої території.

Сигарета, яка врятувала життя

На «Азовсталі» наші військові вже були вимушені витримувати щогодинні обстріли росіян. В хід йшло все озброєння, які мали окупанти, аби взяти останній «неприступний форт». Нерідко снаряди пробивали стіни заводу, а в один із днів одна з ворожих бомб забрала життя десятків побратимів Владислава.

«Коли за «Азовсталь» тривали бої, якийсь політик сказав, ніби стіни заводу не можна пробить. Насправді - можливо. З другої до третьої ночі кілька місяців поспіль на «Азовсталь» щодня кидали тритонні бомби. Вона пробивала сталь.

В якийсь момент чоловік кілька днів не виходив на зв’язок. І раптом приходить повідомлення: «Я вчора дивом вижив. Мабуть, тому, що ви за мене молитесь». О першій ночі він вийшов покурити, і саме в цей момент на них росіяни скинули тритонну бомбу. Вона пробила сталь і впала саме на те місце, де був залізний стелаж Влада — на ньому він спав усього кілька хвилин до того. Було багато загиблих, менше — поранених. А Влада відкинуло об стіну, контузило. Коли зрозуміли, що сталося — кинулися всі до тих хлопців, але тільки кількох вдалося врятувати… Чоловік тоді написав: «Я втратив усіх своїх друзів, з якими був поруч ці місяці», — пригадує Світлана Солонська.

Після того випадку Владислав із побратимами перейшли в інший бункер, до командирської частини. Щоправда, частина військових якийсь час перебувала в попередньому, пошкодженому бункері. На нього рашисти вже 8 травня скинули фосфорну бомбу. Та, за словами Світлани Солонської, спалила всіх, хто був у бункері.

«Почесний полон», з якого Владислав живим не повернеться

На початку травня, після трагічних подій на «Азовсталі», від Владислава з’явилася рідкісна на той момент звістка — він написав, що усім на «Азовсталі» потрібно здатися у почесний полон. Таке рішення ухвалили з тим врахуванням, що гинуть надто багато захисників України, водночас росіяни так і не можуть отримати бажаного — перемогу «Азовсталі». Тож, за рішенням обох сторін, було вирішено: наші захисники здаються в полон, але їхні життя зберігаються. Натомість росіяни нарешті зможуть сказати, що вони «взяли фортецю» й нарешті відзвітуються керівництву з «хорошими новинами».

«Я думала, це брехня — бо ж як так? Але Владислав запевняв, що в цій ситуації можна вірити домовленостям, бо вони — „високого рівня“, а за військових, які вийдуть із „Азовсталі“, будуть ручатися представники кількох країн, ООН та „Червоний хрест“. Цей „почесний полон“ мав тривати усього кілька місяців — 3−4. А потім мав би бути „демонстраційний суд“ і наших хлопців повинні були повернути додому», — пригадує розмову з чоловіком вдова.

Однак після теракту на «Азовсталі» Світлана Солонська зрозуміла, що довіряти словам окупантів не можна було — по-перше, під час виходу українських воїнів із «Азовсталі» представники «Червоного хреста» були присутні вибірково й усіх, хто йшов у полон, не записали. По-друге, стався теракт в Оленівці - й ім'я Владислава опинилося у списках поранених.

«Про теракт в Оленівці я спершу дізналася з повідомлень подруг. Спершу сподівалася, що це — фейк. Однак коли побачила підтвердження офіційних джерел — почала боятися найгіршого. Постійно моніторили з донькою списки, і коли побачили Влада під номером 66 — пережили найстрашніші хвилини, доки не розібралися, що то був перелік поранених… Але від Влада не було ніяких звісток. Тільки один військовий розповів, що чоловік в Оленівці отримав тяжке поранення», — каже Світлана.

Кілька місяців Світлана з донькою сподівалися, що Владислав повернеться чи бодай з’являться новини про нього. Однак звістка надійшла інша — співпало ДНК доньки з ДНК Владислава. З’ясувалося, що військовий таки загинув, і ще з серпня він безіменним був у Києві. «Знайшлися» Світлана та Владислав лише на початку листопада, коли структури офіційно визнали: Владислав Солонський — мертвий.

«Ми сподівалися, що він повернеться. Донька чекала тата, що він приїде, що вони знову щось робитимуть разом. Думали, він просто в полоні й чекали на його повернення додому… «- розповідає Світлана Солонська.

Учора, 12 листопада, Владислава Солонського поховали на Берковецькому кладовищі.