Маргарита Рівчаченко — пресофіцерка зі східного напрямку фронту, яка проїхала тисячі кілометрів там, де найбільш звична річ — обстріли російських терористів, якими щодня все більше стирають з обличчя землі українські міста.
На фронт вона пішла без роздумів — знала, що має бути там, де стане найбільш корисною. Так опинилася там, куди не кожен згодиться поїхати навіть у броньованому авто.
Сьогодні війна зачепила всю її родину — крім Маргарити, зброю в руках тримають і її тато, і її коханий. Тендітну дівчину рашисти навіть встигли «вбити» у нездоровій уяві, випустивши фейкові новини про її загибель на полі бою. Проте пресофіцерка з позивним «Афіна» продовжує свою справу — робить все, аби пришвидшити перемогу й боротися на всіх фронтах. Як їй це вдається попри виснаження. втрати та травми — Маргарита Рівчаченко розповіла журналістам «Вчасно».
ІА «Вчасно»: Ти свого часу була журналісткою, медіаменеджеркою, а на момент повномасштабного вторгнення — працювала у Верховній Раді прессекретаркою депутата. Однак 24 лютого ти різко змінила професію — і стала військовослужбовицею. Не було проміжного етапу, роздумів — просто вранці 24 лютого ти вирішила й пішла. Не всі чоловіки так роблять. Чому тоді було саме це рішення?
— Насправді я часто імпульсивно ухвалюю важливі рішення, тому що вважаю, що перша думка є найправильнішою. І коли по Києву вже били ракети, літали довкола російські літаки — у мене, як у громадянки і як у жінки, було два варіанти: або бігти, або щось робити. Я вирішила піти шляхом найменшого супротиву, піти туди, де буде мені, як тоді здавалося, безпечно, де я зможу захистити себе й буду корисною. Цим місцем стала армія — через те, що наймолодшим видом військ на той момент було ТРО, туди долучитися було найлегше. Тому у військкоматі я записалася до лав територіальної оборони.
— Пам’ятаєш яка на тебе була реакція у військкоматі? Ти тендітна дівчина, виглядаєш дуже молодо. Не запитували, скільки тобі років?
— Запитували. Була така цікава ситуація, це перший день, іде один хлопець, який також прийшов служити, каже: «Дівчинко, Божечки, скільки ж тобі років, дитинко?». Я кажу: «25». А він: «В сенсі? Мені 18, ти так само виглядаєш…». А я була з хвостиком, волосся взагалі розпустила день на четвертий, мабуть — коли з’явилась можливість піти в душ, покупатися, помити волосся. І виходжу до хлопців у казарму з помитим розпущеним волоссям, без жодного макіяжу — ні до того, ні, в принципі, зараз. І у хлопців взагалі була реакція: «О, так ти типу женщіна, а не дитина?». А у військкоматі мене брати, звісно, не хотіли, але я була дуже переконливою.
— Які аргументи наводила, аби таки потрапити у лави ЗСУ? Багатьом — і чоловікам, і жінкам — тоді відмовляли. Дівчатам казали, що їх категорично не хочуть брати.
— Так, якщо ти жінка, то завжди у військкоматі запитують, чи в тебе є діти. Якщо є - тобі, скоріш за все, таки відмовлять. У мене на той момент не було сім'ї, не було дітей, плюс я була дуже переконливою. Тому коли мені якісь хлопчики в «Інстаграмі» зараз пишуть, що «пройшов майже рік, а мене не взяли на службу, хоча я хотів» — рєбят, я цьому не вірю. Ви або брешете, або просто нікуди не ходили. Бо з самого початку охочих забирали з руками й ногами. У квітні могли відмовляти від служби — мовляв, ти або дуже молодий, або жінка, або ще щось.
Але зараз, на жаль, за рік повномасштабного вторгнення у нас багато втрат, тож у будь-якому військкоматі вас заберуть з руками й ногами. Для мене це болюче питання, тому коли кажуть: «А як ти в армію потрапила? А мене от не беруть» — особливо коли це каже чоловік — я не вірю, в цьому питанні я трохи сексистка. На сьогодні у військо беруть тих, хто хоче служити — і чоловіків, і жінок. Деяким дівчатам, які зі мною консультувалися, це було нелегко зробити, але хто захоче — той знайде шляхи й можливості. Питання вже в тому, чи дійсно це буде правильне рішення, і кожен сам повинен відповісти на це питання.
— Майже відразу після того, як ти пішла в ТРО, стала військовим медиком. Скажи, будь ласка, наскільки було важко пройти курси?
— Не знаю як іншим, а мені вчитися завжди було класно й цікаво. Я з задоволенням проходила курси до війни й під час, коли вже підвищувала свою кваліфікацію — я навіть на курсах сама собі вставляла назофарингіальну трубку, щоб зрозуміти, як це робити, або давала свої вени, щоб хлопці, мої колеги, на мені тренувалися, тому що попасти в вену досить важко. Тому мені було дуже цікаво навчатися, і це сильно відволікало.
— А наскільки відрізняється те, до чого на них навчають, від реальних травм, з якими доводилися зустрітися безпосередньо на фронті?
— Щодо характеру травм, то я не можу бути експертом у цій темі. Я була санітарним інструктором (це парамедик, людина без медичної освіти). Тому назвати мене військовим медиком не зовсім правильно, оскільки я можу надавати лише домедичну допомогу і в більшості займалася комплектуванням аптечок, знаходженням медикаментів, первинним оглядом тих, кому потрібна була медична допомога. Робота парамедиком тривала для мене чотири місяці. Потім мене перевели на іншу посаду.
Але за ті чотири місяці я більше навчала людей. І, на жаль, були випадки, коли я застосовувала свої навички. Це були й вогнепальні поранення, й мілкі травми — щось перев’язати, чи хтось щось собі обрізав не те, вдарився, якісь болячки вилізли тощо.
Тому найбільша кількість травм на фронті - побутові, уламкові та вогнепальні поранення. І, звісно, контузія. І від кваліфікації парамедика чи лікаря залежить те, якою категорією поранень він чи вона займаються. Тобто хтось із медичною освітою має більше можливостей, у нього більше дозволів щось робити.
Тобто навіть розріз фурункула — не в списку того, що я можу робити, бо це вже хірургічне втручання, а людина без медичної освіти це не повинна робити. Але під обстрілами, на фронті, це не питали.
Були моменти, коли я вже на посаді пресофіцерки просто зустрічала аварії. Звісно, ми зупинялись надати допомогу — у мене завжди з собою медичний рюкзак — щонайменше щоб щось комусь перемотати, промити рану й дочекатися, поки приїдуть кваліфіковані лікарі.
А від мого друга-медика на бахмутському напрямку я чую, що на фронті часто трапляються поранення кульові поранення чи через уламки. Звісно, що трапляються й контузії, але їх дуже важко ідентифікувати, якщо вони трапилися не щойно.
— Ти за період своєї роботи дуже часто відвідувала передні лінії фронту, де прильоти — на жаль, звична річ. Траплялося, що ти травмувалася чи отримувала ті самі контузії під час виїздів?
— Так, коли я потрапляла під обстріли, в мене були стадії, коли я трохи «глохла», починала заїкатися, а це все є признаками контузії.
— Рито, розкажи, будь ласка, про перші тижні повномасштабного вторгнення. У соцмережах ти зізнавалася, що в цей період було постійне моральне навантаження. Коли ти відчула вперше, коли дуже виснажена?
— Щоб було зовсім погано — це, здається, середина чи кінець березня. Мене тоді дуже «розмазували» новини: якраз відбувалися бої під Києвом, зачистка Бучі, Гостомелю тощо, а я була в іншому районі й розуміла, що нічим не можу допомогти. Бачила, що відбуваються страшні речі, і всього, що ти робиш, просто недостатньо. Тоді, пам’ятаю, я могла спати по 3 години — звісно, що без жодних вихідних, кожен день був робочий, а для мене неділя не відрізнялася від вівторка нічим, крім інших шкарпеток. Тоді втома була й фізичною, й психологічною, бо подібне потрясіння відбувалося вперше.
Зараз, через рік, я розумію, наскільки та втома була мізерною порівняно з тим, що відбувається й відчуваю зараз.
— Тоді здавалося, що навантаження було максимальним. Але це був лише початок, бо пізніше ти перебувала в зоні бойових дій — на харківському та східному напрямах. Тоді стало важче?
— Уже після Донбасу, тобто через пів року на фронті, втома дорівнювала безсиллю. Не було сил взагалі нічого робити, та й нічого не хотілося. Була сильна байдужість до всього, що робиш, а байдужість дорівнює неуважності. А неуважність на війні - це небезпека, бо ти забуваєш думати, що тобі треба турбуватися про себе, свою безпеку. Коли я потрапила крайні рази під сильні обстріли (один — на Луганському напрямку, інший — наступного ж дня на бахмутському напрямі) — прийшло розуміння, що це було з серії «Пронесло, Боженька допоміг». Але тоді стало зрозуміло, що моя ефективність була на нулі, я ледь встигала реагувати на якісь прильоти. І проблема була не в фізичній втомі, бо на той момент я могла спати по 7−8 годин, нормально харчувалася, підлікувала проблеми зі здоров’ям. Просто тоді вже був емоційно — кінець.
Нещодавно я повернулася з реабілітації, лікувала в Києві спину. Там було легше — і психологічно, й фізично. Але з іншого боку з’являється бажання повернутися на фронт, засудження себе за те, що ти не там, що робиш недостатньо. Такі думки — це дзвіночки, що треба щось змінювати. Я, наприклад, звернулась до психолога.
Зараз мені здається, що все виснаження раніше просто було мілким. Якщо зараз є можливість трошки поплакати, понити, видихнути, дати собі слабинку — треба собі це дозволити, бо далі нас чекає марафон. І насправді нам доведеться ще дуже довго бігти, дуже довго працювати…
— На твоїх сторінках, на жаль, уже не раз з’являлася інформація про загиблих друзів. Як ти це переживаєш? Адже, як ти й писала, гинуть найкращі з нас.
Найперша втрата на цій війні, яка викликала найбільше потрясіння — це загибель Роми Ратушного. Це було потрясіння, бо здається, що такі люди в принципі не мають помирати. Розумний, красивий, молодий — він був надією громадянського суспільства.
До того сталися перші втрати в моєму батальйоні. Я пам’ятаю момент, коли була в медпункті й мала заповнювати документи на цих людей — і на поранених, і на загиблих. Повідомляли, що в нас є двохсоті й трьохсоті, але не називали імен. Ті 3 чи 4 години, доки ми чекали точних даних, були найстрашнішими. Це були не друзі, просто побратими, й це теж було потрясінням.
Далі - мій перший поранений, якого я реанімувала. Він, на жаль, не вижив. І я себе дуже картала — не була впевнена, чи все правильно зробила, дзвонила лікарям, які відвозили його в морг, чи можна було його врятувати… Коли я дізналася, що ні, то робота з психологом, прийом заспокійливих і багато робочих завдань дозволили за кілька тижнів відпустити цю ситуацію.
Наразі моя найбільша рана, яка болить найдужче — звістка про загибель свого хорошого друга. Він був з тих, на кого ти можеш покластися, найбільш підготовлений із підрозділу. Вчив мене стріляти, коли ми лише познайомилися у військкоматі… Це страшно. Я насправді не знаю, як тримаються люди, в яких помирає близька людина, бо я зараз тримаюся на заспокійливих, пропиваю курс — і тому в мене більш-менш рівні емоції. Але лишаються думки, що будуть і інші.
Як не тяжко було б визнавати, на сьогодні в Україні морально важка статистика втрат. Майже кожна родина втратила якусь рідну людину — чи на фронті, чи через російські ракети. Як тобі вдається відпустити «твоїх» людей?
У кожного свої рецепти. Для мене головне — коханий і моя родина, яка мене підтримує, й просто час. Тому перше, що треба зробити — всередині попрощатися з загиблим. Це теж треба вміти. Коли ми лишаємо людину для себе нібито живою, ми не даємо їй піти, не даємо собі жити далі. Треба попрощатись, дозволити собі погорювати й поплакати, але йти далі. Так, не забувати — але й не зациклюватись на тому, що сталося, бо життя триває.
— На сьогодні Україна посідає передове місце за кількістю жінок в армії. Є якісь гендерні нюанси, які досі лунають на фронті під егідою «Ти ж дівчинка»?
— Скажу так: це найненависніше моє питання, бо поки в нас звучать ці питання — доти в нас і буде дискримінація. Я не вважаю себе на війні дівчинкою, я — військовослужбовець. Вислови: «Ой, Боже, ти ж дєвочка, як же ти тут, бідненька, живеш?» або Нащо тобі дали пістолет?", або «Що ти, молода така, можеш знати?» — звісно, що я чую. Але чим більше ми про це говоримо — тим більше підливаємо масло в вогонь.
Ми ж не говоримо, що є дискримінація чоловіків. Бувають ситуації, коли, наприклад, чоловік маленький, худенький, в окулярах, не має бойового досвіду, ще не вміє чітко виражати свою позицію і свою ціль — то його «зачмирять», що теж буде дискримінацією. Тому все залежить від характеру. Якщо ти йдеш в армію, особливо якщо ти жінка і доброволиця, будь готова до того, що це не курорт. Тебе тут ніхто не чекав, не кликав, ти є дратуючим елементом — коли всі пазли сині, ти — той рожевий шматочок, який сюди не підходить.
На сьогодні Донеччина та Луганщина — найгарячіші ділянки фронту. Найнебезпечніші й найсмертельніші. Перед тим, як стати пресофіцеркою на цих напрямах, ти була пресофіцеркою на Харківщині. У порівнянні - наскільки територія Донеччини та Луганщини відрізняється від Харківської області? Звісно, якщо взагалі є різниця.
Є різниця, бо на території Донецької та Луганської області війна точиться вже 9 рік. Через це на Донбасі зроблені дороги — отже, зручніше пересуватися; там є вже встановлені маршрути й позиції, які існують упродовж кількох років, що є зручнішим і для військових, і для пересування журналістів. Але при цьому треба розуміти, що є особливості регіону — наприклад, на деяких ділянках нікого, крім військових, не зустрінеш. І інколи журналісти просили: «А знайдіть нам якогось місцевого!». А це нереально, бо уся та зона, всі села — зона бойових дій.
Крім того, особливістю й ще й безпека пересування на Донбасі. На відміну від Харківщини, десь із квітня російські літаки там перестали літати, були вильоти лише з зони Придніпров'ї, Ізюму, але в сам Харків вони не залітали. Однак Харків дуже обстріляний ракетами. А на Донбасі - навпаки: сильні артилерійські обстріли, ракетні, постійні авіанальоти. Той самий Бахмут, Соледар — вони знищені не лише артилерією, а й авіацією. Через це завжди стоїть питання, чи безпечно проїхати в точку, навіть якщо вона на умовно безпечній території.
— Крім нерідко смертельних обстрілів, військові розповідають про не меншу небезпеку — проросійських донеччан і луганчан, які інколи можуть добровільно «здати» ворогу позиції ЗСУ. Є якісь ознаки, що перед вами — представник так званих «ждунів»? І як ставишся до тих, хто не виїжджає з «сірих» зон попри об'єктивну небезпеку?
— Я не можу стверджувати, чи люди здають позиції, бо це не в моїй компетенції. Але маю головний маркер: якщо місто чи село розташоване на відстані до 5 км від противника й вони досі не виїхали — для мене це «ждуни». Я так побачила в обстріляному селі на Луганщині бабусю з 4-річною дитиною. Село було звільнене нещодавно, відстань — якраз до 5 км від російських позицій. І я цього не розумію. Мені б хотілось, щоб усі, кого не влаштовує життя в Україні, зібрали свої чемоданчики й поїхали на росію. Я проти того, щоб наші військові своє життя клали за тих людей, для яких Україна нічого не значить.
Теж мене обурювало, чому наші волонтери мають ризикувати життям і вивозити всіх із Бахмута, коли протягом кількох місяців перед цим казали, що Бахмут — уже зона бойових дій.
Упродовж цього року війни ти зустрічала різних людей. Зокрема, і просто невдячних, і «ждунів», були й хейтери в соцмережах. Все це — на фоні того, що ти та тисячі наших захисників воюють фактично за них, за їхні життя. Особисто ти не пошкодувала, що пішла доброволицею воювати?
Шкодувала. Але я вважаю, що на той момент, як в принципі й зараз, з моєю позицією й поглядами на життя — іншого виходу й іншої долі бути не могло. Ти або декларуєш, що патріот, і щось робиш для цієї країни, або ти просто людина й живеш своє звичайне життя. У мене інші переконання, щодо того, що ми маємо робити, аби надалі ростити в цій країні своїх дітей.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!